Читати книгу - "Записки в узголів’ї"

Важко також не накапати тушшю, коли переписуєш роман чи збірник пісень. У красивому зошиті пишеш з особливим старанням, але все одно він швидко брудниться.

Важко підтримувати дружні стосунки і чоловікам, і жінкам. Рідко буває, що люди довго можуть бути в гарних стосунках.

Найкращі покої для придворних дам знаходяться у вузьких галереях. Коли піднімаєш верхню стулку дверей, то в кімнаті завжди продувається, і навіть влітку тут прохолодно. Взимку разом із вітром до кімнати залітає сніг і град – це також мені подобається. Кімната дуже вузька, а тому, коли приходить дівчина-прислуга, то почувається незручно, намагається заховатися за ширму і вже не сміється так голосно, як робить це в інших кімнатах. Вдень ми постійно зайняті, та й вночі не знаходимо собі спокою, але в цьому є своя принадність.

Вночі біля нашої галереї постійно чути стукіт чобіт. Раптом стукіт припиняється, і в двері хтось стукає. Дивно, що дама одразу знає: «Це він прийшов!» Якщо чоловік буде довго стукати і не почує якогось звуку, може подумати: «Вона вже заснула», й тому дама робить декілька рухів, і чути, як шелестить шовк, а тоді чоловік розуміє: «Вона все ще не спить!»

Взимку звук щипців біля жаровні – знак для чоловіка, що вона ще не спить. Він кличе її, та вона не відповідає, тоді він кличе все сильніше, і дама поспішає до дверей і відчиняє їх чоловікові.

Чується спів дам, які промовляють вірші, потім дама відчиняє сама двері, хоча ніхто і не стукав до неї, і тоді зайде й той, хто не планував заходити.

Інколи не вдається зайти, і тоді чекаєш всю ніч за парканом, – і в цьому також є свої принади.

Молоді особи або куродо шостого рангу не наважуються просто так зайти до опочивалень дами, а тому вони чекають всю ніч біля кімнати.

А ось чоловік у темно-лілових шароварах та в яскравому каптані проходить у кімнату, перелізши через нижню стулку. Він пише листа або ж поправляє волосся, попросивши в дами дзеркало. Ну, хіба не гарний він?

Звісно, в опочивальні є завіса, проте між її верхніми та нижніми краями є маленька щілина, через яку все видно. Чоловік знаходиться зовні кімнати, а жінка всередині, – ось так вони ведуть діалог між собою. Обличчя в них знаходяться на одному рівні. Проте погано, коли він велетень, або ж вона маленького зросту. Люди однакового зросту чудово бачать одне одного.

Музична репетиція перед святом Камо приносить величезне задоволення. Слуги відомства високо піднімають довгі соснові факели. Вони повтягували голови в плечі й намагаються увіткнути кінці факелів.

Потім починається концерт, особливо хвилює серце – флейта. І тут з’являються сини найвідоміших вельмож у розкішному вбранні. Потім охорона наказує всім розійтися, щоб їх хазяїн зміг пройти. Їх голоси зливаються з музикою, – це дуже цікаво.

Ми не зачиняємо дверей, чекаємо, поки з палацу підуть музики. Ще чути, як вони співають:

На цей раз у них вийшло заспівати краще.

Буває, що не зовсім серйозний чоловік цього разу пройде і навіть не зупиниться біля дам, то вони вже сміються:

– Ну почекайте, навіщо ж втрачати такий вечір, ну зупиніться хоч на хвилинку.

А чоловік, якщо погано себе почуває, аж падає, так біжить від них.

Імператриця була в канцелярії. Все там говорило про старовину: дерева, будівля, ми всі відчували якусь чарівність.

Пройшли такі чутки, що в головній опочивальні внутрішньої кімнати живе злий дух, а тому опочивальню для імператриці влаштували в північній частині. А придворні дами несли свою службу у суміжній галереї.

Ми так часто чуємо переклик вартових, що скоро навчимося розпізнавати їх з голосу.

– Це йде той-то і той-то, – говорить одна дама.

– Та ні, це зовсім інший, – перехоплює друга дама.

Ми посилаємо прислугу подивитися.

– Ну, я ж казала, – радіє та, що вгадала.

Одного разу, коли сяяв ясний місяць, ми пішли до саду, окутаного туманом. Імператриця почула нас і також встала з постелі і приєдналася до нас. Всі дами її почту були в саду або стояли на веранді. Так ми насолоджувалися прогулянкою. Повільно прийшов світанок.

– Я піду до вартівні Лівої гвардії, – сказала я.

І тоді дами поспішили за мною.

Раптом ми побачили, як до палацу імператриці наближаються придворні, наспівуючи: «Що це, що це? – Голос осені». Ми швидко побігли до імператриці розповісти їй про нашу зустріч. Один із чоловіків похвалив нас, мовляв: «Ви милувалися місяцем?»

Придворні часто навідували наш палац і вдень, і вночі. Навіть високоповажні чиновники, якщо в них не було термінових справ, обов’язково навідувалися до нас.

Жінка, яка так мріяла отримати посаду при дворі, нарешті її отримує, і от: тепер їй нудно!

Коли видають свою доньку за чоловіка, який зовсім не зацікавлений нею. От тепер скаржаться на нього.

Коли хтось дає почитати пісню, яку склав, ти його жалієш і кажеш, що пісня гарна, і в цьому немає нічого поганого.

А буває таке, що друг хоче відвідати свого знайомого, який знаходиться далеко, та для цього необхідно запрошення. Просиш когось написати лист-запрошення, – а там написано таке, що зовсім нікуди не годиться. Ти настільки обурена, що навіть відповідати не хочеться на такий лист.

Монах, який підносить імператору подарунок у Рік зайця.

Виконавець священного танцю каґура.[79]

Лотос у ставку, який увесь у крапельках дощу.

Актор із трупи ляльководів.

Танцівник, який розмахує прапором під час священних дій.

Правитель провінції Куґуцу.

Правитель гарної країни.

Коли закінчилося святкування днів Святого Будди, то наступного ранку в опочивальню імператриці принесли ширми, на яких було зображено пекло, і вона мала дивитися на них і каятися. Не було нічого потворнішого, ніж ті зображення.

– Дивися на них, – наказувала мені імператриця.

– Ні, не можу, – відповіла я і з остраху заховалась.

Іде дощ. У палаці дуже нудно, та ось до нас завітали придворні, і почався концерт. Гарно на біва