Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Альбатрос — блукач морів 📚 - Українською

Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Альбатрос — блукач морів" автора Леонід Михайлович Тендюк. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 62
Перейти на сторінку:

І тубільці простягли руки для вітання.

— Здоровенькі були, землячки! — відповів я, кліпаючи очима.

Аж згодом довідався. Це його, Анукіна, роботка! Перебрівши неглибоку протоку, що відмежовувала Вілінгілі від сусіднього острівця, мій товариш-дотепник заходився «розмовляти» з остров’янами. Показував на сонце — і йому відповідали «іру». На руки — говорили «ай». Ніс означало «нефай», губи — «тумфай» і так далі. Вирішив і він, Анукін, навчити розмовляти по-нашому мальдівців… Всього, звичайно, вони не запам’ятали, а от вітання «Добрий» день, Дев’яткіна!» зосталося.

Так на атолі Аду лишилося жити ім’я камбузниці Антоніни Дев’яткіної, яка, подейкували, чимось завинила Анукіну…

Їх тух шестеро, на цьому, здавалося, безлюдному острові. І я забрів саме в поселення — якщо так можна назвати кілька хиж, — загублене серед тропічної гущавини.

Велика, схожа на сарай хата, певне, слугувала схованкою копри. Зазирнувши, я побачив на широких, зроблених з лози, нішах скидану в кучу, мов висохлі половинки гарбуза, копру. В обличчя війнуло теплом і нудотливо солодкуватим запахом, схожим на запах м’якуша кокосового, горіха.

Хотілося пити. Але як це розтлумачиш? Щоб мене зрозуміли, закинув голову назад, а до розкритого рота підніс кулак.

— Гайжа, гайжа! — здогадавшись, закричали мальдівці..

Один з них метнувся до гайка кокосових пальм. Дерева росли приземкуваті, трохи вищі від людини — таких карликових пальм я ще но бачив. Угорі, під віялом листя, звисали грона важких, завбільшки з футбольний, м’яч, горіхів. Мальдівець рубонув тесаком, і кілька «м’ячів», покотилося додолу.

— Ге, ге! — показуючи на хижку, що причаїлася: в гущавині, гукнув він.

Ті, що стояли поруч, жестами веліли йти за ними.

Хижа — мов у казці, — без вікон, без дверей, тільки що не на курячих лапках. Замість стін негусто повтикані лозини: легенький, протяг між щілин, певне, рятував остров’ян від задухи. Вкрито хижу лапатим банановим листям. Як і солома на наших хатах, те листя, спресувавшись, не пропускає води. А всередині висіла довга, з вичовганими боками дерев’яна колиска-ліжко.

Ми всілися на циновці — господарі заходилися мене частувати кокосовим молоком. Вони надрубували горіхи, один подали мені.

— Гайжа!

Кожен, піднісши горіх до рота, починав пити. Я приклався теж. Питво не погане — і прохолодне, і смачне. Але хотілося води… Вже тоді, коли вийшли на подвір’я, під папайєю я помітив невеличку нору. Заглянув. Так то ж криниця! В землю вмуровано велетенський, з гладенькими, може, навіть полив’яними стінами, глек, до половини наповнений водою. Показав, що хочу напитися. Кружкою, власне, половинкою кокосового горіха, мальдівець зачерпнув водиці і подав мені. Звісно, не те… А що вдієш? Мальдівці завжди п’ють воду, зібрану під час дощу. Іншої прісної на кораловому суходолі немає.

Ми сиділи під тінистим деревом — шестеро мальдівців і я. Спокійні, з якоюсь невимовною тугою очі, здавалося, дивились прямо в душу. І цих людей англійці називають ледарями! Але ж руки їхні, натруджені від важких кам’яних товкачів, свідчили про нелегку, виснажливу працю.

— От де ідилія — на Мальдівах! — розповідали нам в Коломбо.

Та ідилії я не побачив… Оця кора, яку з дня в день б’ють остров’яни, аби виготовити собі примітивний одяг; боніто — риба, що сушиться он на низці під пальмами, яку потім забирають на Хітаду, а звідти вивозять на Цейлон та в Індію; копра, так ретельно обчищена й просушена; вода, яку по краплинці збирають у дощові дні; плодові дерева, догляд за якими потребує стільки сил і терпіння, — хіба все це не свідчить про повсякденну боротьбу людини за хліб насущний?

Як же дізнатися їхні імена, цих гостинних остров’ян? — ламаю голову. З горем-бідою довідався, вдавшись до жестів і міміки.

Відповідають мені по черзі: Сандіді, Алідіді, Абдул, Тута, Хамід, Ісмайдіді.

Прийшов Касянович, Пастернак і з ними Абдуладіді — літній остров’янин, котрий учора привозив вождя; він розуміє й по-англійськи.

Скоро повечоріє, а ми гостюємо в мальдівців…

— Що вони тут зроблять, ці шестеро? — питаю Абдуладіді.

Той розповів… На; всіх острівцях атолу є родючі клапті коралового намулу, хоч і не всі суходоли заселені. Кокосова пальма — годувальниця остров’ян: вона й харчує, й одягає людину. Кожне дерево — на обліку. То лише верхоглядам здається, що горіхи самі з неба падають. Ні, пальму треба старанно вирощувати. Вона — справжнє багатство. А ці шестеро мальдівців живуть тут, доглядаючи кокосову плантацію, та ще ловлять рибу — смугастий. тунець славиться за межами архіпелагу.

Стрункий, вродливий юнак — Ісмайдіді — один з шести, з якими я стрівся на острові; Хамід — його молодший брат, підліток. Вони й запросили мене до затоки, де стояв їхній човен. Вдосвіта хлопці повернулися з океану; на лов вирушать тільки під вечір.

Показували острів, пірнали в лагуні, щоб дістати корали й черепашки… Потім Хамід узяв довгасту мандоліну, заграв.

Його брат пустився в танок. Він то рвучко викидав руки вперед, то, як птах крила, опускав їх. Він співає, і пісня така гарна, що хочеться її записати. Але на чому?

Тоді я беру довгасте воскоподібне листя деревця герафа; тонкою перламутровою скалкою з черепашки кукула записую пісню. На судні з допомогою Абдуладді переклав слова. Пісня — про море, про сонце, що незгасно сяє над островами. Мальдівець співав про те, як тихо зітхає голуба вода, шепоче пальмове віття і як цю тишу щодня стривожує гуркіт англійських реактивних літаків.

З «Витязя» повідомили: всім повертатися на судно.

Увечері ми залишили атол.


ТАМ, ДЕ ПЛАВАВ СІНДБАД-МОРЕХОДЕЦЬ

Ми простували на південь. Неподалік Мальдівських островів лежав архіпелаг Чагос — група низинних коралових атолів.

Океан хвилювався. На заході небо запнули хмари. Припустився рясний дощ. Скоро він перейшов у зливу.

Я завітав до каюти. Мій талісман — гумовий морячок, Сіндбад-мореходець, гойдався, тикаючись носом у скло ілюмінатора. Я теж ледве стояв на ногах: від хитавиці

1 ... 22 23 24 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Альбатрос — блукач морів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Альбатрос — блукач морів"