Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Альбатрос — блукач морів 📚 - Українською

Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Альбатрос — блукач морів" автора Леонід Михайлович Тендюк. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 62
Перейти на сторінку:
та й від утоми, бо цілий день працював, миючи зібрані корали. Глянув на кумедного «морячка» — усміхнувся. Згадав арабську казку про багдадського Сіндбада, його третю подорож… Двадцять днів і двадцять ночей плив корабель, а на двадцять перший день знялась буря і почалася злива. Хвиля залила палубу і змила всіх матросів — урятувався тільки Сіндбад.

Ця картина нагадала мені наше плавання. Правда, штормом нікого не змило, та й не стрілися ми, як Сіндбад, із велетенським птахом Рухх. А ще в тій казці, пам’ятаю, розповідалося про змія, що ковтав людей і навіть острови.

Увечері, коли «Витязь» наближався до атола Дієго-Гарсія, одна з іноземних радіостанцій передала новину: Англія, яка вже втратила більшість своїх колоніальних володінь, тепер, щоб утриматися на островах Індійського океану, збирається купити у приватної акціонерної компанії архіпелаг Чагос. Разом із американцями англійці готують побудувати там військову базу.

Ось тобі й подорож Сіндбада, і змій, що ковтає острови!

На Чагос так і не висадилися: поблизу нього, в Центральній улоговині, почали промацувати дно, намагаючись проникнути до потаємних глибин підокеанських земель, до так званої мантії… Потім знову повернули на захід — геологи збиралися вивчати Аравійсько-Індійський підводний хребет.

Ліворуч нас — група Сейшельських островів, праворуч — Мальдівські; прямо по курсу — Африка, землі, до яких плавав колись і Сіндбад.

День відпломенів — тропічний буденний день.

Ми прямуємо на захід. Вітер дує весь час у лівий борт — мусон, що несе прохолоду, ми любимо його, цей вітер, він підбадьорює нас, стомлених вахтами, знімає втому, і наші м’язи знову наливаються снагою.

Так вечорами. Але вечір надходить не зразу. В мареві спечного дня кожна хвилина здається вічністю!..

Завершивши неспішний біг по крутому склепінню неба, огнисте сонце краєчком торкається води, мовби спирається на неї, щоб не потонути, ще і ще потриматися на плесі океану. Проте вода тут — всесильна й невблаганна: вона щомиті засмоктує огнисту кулю. Знесилившись у двобої, сонце скоряється стихії, і ось на виднокрузі лишається тільки його окраєць — золота скалка, яка будь-що намагається підпалити це високе бездонне небо. То — останнє зусилля.

Коли сонце вже згасло, золотаві хмаринки піднебесся гострим мечем розпанахав зелений промінь.

У моряків чимало прикмет. Кажуть, ніби зелений промінь — рідкість і той, хто побачить його, неодмінно буде щасливий. Скільки разів спалахував він переді мною! От і сьогодні я бачив його — зелений і справді дуже гарний. Виходить, якщо вірити в прикмети, мені зі щастям діватись нікуди. Що ж, на долю я й справді не нарікаю, хоча й народженим у сорочці себе ніколи не вважав.

І тоді настав вечір — темно-зоряний, тихий, з розсипом зірок і сузір’я. Спохмурнів океан.

Ніч лякає нас своєю таємничістю, і тільки він, тропічний вечір, єднає в собі і пригаслий пломінь дня і незворушність нічної тиші, коли потемнілому океану міріади зірок сповна віддають своє синювате сяйво, а легкокрилий вітер з побожністю обціловує зморене денною спекою тіло.

Я його завжди очікую, цього вечора, ніби збираюся на перше побачення або, як було давно, стрічаю, прокинувшись зворушений, сонячний світанок — з надією, що на мене чекає прекрасне.

Неповторна світанковість, і цей, що так хвилює дитинно, вечір! Він настає відразу — без пастельних барв і напівтонів, з яких у наших краях гаптується надвечір’я… Коли згас останній промінь, довкола розлилася густа темрява. Але ми йдемо у пітьмі, Тільки тоді, коли ехолот засікає потрібний геологам хребет чи улоговину, «Витязь» зупиняється.

Я звик до цієї невпинної плинності, зжився з нею.

Вічний рух… Скільки ж я в дорозі? Завжди. Відтоді, як себе пам’ятаю, прагнув до незвіданого, що лежить за видноколом… Широкі, як море, з козацькими могилами степи, спасибі вам за бентежжя, яким напоїли мою душу.

І океан, і небо, і дорога в незнане проходить крізь серце. І — роєм думи про тебе, земле! Думи обсідають мене, як чайки щоглу; напливають на мене звідусюди, сперечаються між собою.

— Про що ти думаєш? — питаю Петраченка, що працює поруч.

— Про все, — відповідає він. — Про те, як ходив, бувало, вранці в поле, як гарно, коли, прокинувшись, побачиш раптом перший сніг; про тих, кого люблю.

— Отак і я.

— А ще картаю себе, — каже товариш, — за байдужість. Ну, як би точніше висловитися: за те, що не завжди був жадібний до життя, і часом дні сповнювала порожнеча буденщини. Знаєш, тільки тут, в океані, де ми, як пилинки, я збагнув усю відповідальність за кожну прожиту мить.

Геть розніжену млявість! Хтось сказав — певне, він був воістину розумний, — що жити треба з такою жадобою, мовби до смерті лишилося п’ять хвилин. От, якщо хочеш, наріжний камінь незаперечної мудрості, яку я пізнав, стрівшись віч-на-віч з океаном.


Після Мальдівських островів, де так допікала задуха, у відкритому океані ми знову відчули полегкість. Тут нероздільно владарює мусон, і прохолода, що несуть його крила, не поглинається розпеченими суходолами.

До трьох тисяч кінських сил — потужності головного двигуна «Витязя» — мусон приєднує свої зусилля. Мов пара баских коней в одній упряжці, мчать вони наш білобокий корабель. Тільки спінена вода, навпіл розсічена форштевнем, сичить унизу; порипують щогли, та, як зграя казкових птахів, лопотять вгорі дахи брезентових наметів… І тремтливий серпанок краєвидів, і незбагненна голубінь океану — все зливається воєдино.

Ми з Анукіним стояли на палубі, коли до нас підійшов штурман.

Наш штурман старий морський вовк. Ось він, засмаглий, дужий, ніби прикипів до палуби, зрісся з нею, і його не владна повалити ніяка буря — такі, як віл, певне, були першовідкривачами, з каравелами Магеллана чи Крузенштерна вирушали на пошуки невідомих земель. Я спостерігав, як Степанович тримався, коли лютував тайфун і більшість моряків лежала крижем. Степанович і тоді не здався. Ще й інших підбадьорював.

— То як — обморячилися, звикли?

— Потроху звикаємо, — мовив Анукін.

Натякнув: мовляв, заїла щоденна одноманітність — вода й вода! Степанович вислухав,

1 ... 23 24 25 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Альбатрос — блукач морів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Альбатрос — блукач морів"