Читати книгу - "Танґо смерті"

На ту пору прийшла Лія і, побачивши наше заняття, розсміялася:

– А що, Йоселку? Найняв собі шабесґоя? Може, хай би нам ще й кльоцки зготував на завтра?

– Що таке шабесґой? – запитав я.

– Коли жид не може виконати якоїсь роботи в суботу, то кличе на поміч не-жида, і такий помічник називається шабесґоєм, – пояснила Лія. – Коли закінчиш ту свою премудру роботу, поможеш мені ліпити кльоцки?

– Я, крім снігової баби і хлібних кульок, ще ніц не ліпив.

– Нічого, я тебе навчу. Колись мені подякуєш.

Ну, і ми з Лією потім ліпили кльоцки з картоплі і сиру, дід Абелес скубав курку, а Йоськова мама місила тісто на солодкий пиріг, у той час як бідний Йосько прів над наукою. Бо Ґолда найняла для Йоська учителя івриту, пана Каценелєнбоґена, який завше, навіть серед спекотного літа, носив чорного сурдута і чорного широкополого капелюха, з-під якого на всі боки теліпалися пейси, а що бідний Йосько, навчаючись івриту, мусив мати покриту голову, то пан Каценелєнбоґен приносив для нього свого капелюха, котрий був вочевидь завеликий, тому з-під нього стирчали не пейси, яких Йосько не мав, а папільйотки мами Ґолди, піт стікав йому по обличчю струмками, і сам він під кінець уроку ледь не плакав, а ми зазирали у вікна і чекали, коли закінчаться його муки, щоб іти грати в копаного м’яча. Іврит Йосьові давався тяжко, та він і взагалі не міг второпати, навіщо йому це, коли хоче бути музикантом, а не рабином, але мама Ґолда була вперта, вважаючи, що саме іврит є ознакою інтелігентності, і хтозна, може, коли-небудь її синочок таки поїде на землю предків. Ото ми й стали думати та гадати, як би допомогти нашому горопашному Йосьові. І тут Вольфові спало на думку простежити весь маршрут пана Каценелєнбоґена від його хати до Йоська, так ми й зробили, але нічого корисного для нас не помітили, хіба що усталену звичку вчителя зупинятися перед будкою на Легіонів і випивати склянку цитринової газ-бульки, але Яся та обставина вельми зацікавила, і, вигукнувши: «Еврика!», нагадав, що в тій будці торгує пан Рубцак, якого він добре знає, бо сусідить з ним, і не раз помагав йому після школи, і було б просто чудово провідати його саме тоді, коли тудою буде проходити Йоськів мучитель, та сипнути йому до газ-бульки пургену.

Можете навіть не сумніватися, що ця ідея нам страшенно сподобалася, ми купили в аптеці порошки, і Ясь подався у будку до пана Рубцака, а ми спостерігали оддалік. Аж ось суне пан Каценелєнбоґен у чорному капелюсі і з другим таким самим під пахвою, та ще й підпираючись парасолькою, з якою ніколи не розлучався, хоч би не знати як парило, і зупинився за звичкою біля будки, капелюха поклав на прилавок, парасолю почепив собі на лікоть і попросив склянку шипучки з цитриновим сиропом, у ту ж мить підбігли й ми і навперебій залопотіли до пана Рубцака, аби дав нам по морозиву, і то хутенько, бо нам спішно до школи, і пан Рубцак кивнув Ясьові, аби той наливав воду, а нам став у паперові горнятка накладати морозиво, а я сказав панові вчителеві, що в нього ззаду на сурдуті біла пір’їнка, пожартувавши, що за паном учителем, певно, упадає якась білявка, а що білявки серед жидівок велика рідкість, то пан учитель стривожився і відразу став обстежувати свого сурдута та, вхопивши в пальці нещасну білявку, чи то пак пір’їнку, зіжмакав її і з виразом огиди на обличчі кинув собі під ноги та ще й розтоптав, тим часом йому вже налили цитринову шипучку, поверх якої стрибали жовтаві бризки, виграючи веселково на сонці, і пан Каценелєнбоґен з насолодою смакував шипучкою, милуючись сонячною дниною, потім витяг з кишені картату хустинку завбільшки з обрус, другий кінець якої, заки він витирав уста, все ще залишався у кишені сурдута, узяв під пахву капелюха і почимчикував далі, помахуючи парасолькою. Ми йшли собі оддалік, лизькаючи морозиво, за хвилю і Ясь до нас приєднався, а відтак ми причаїлися на кружґанку за вікнами Йоська і бачили, як пан Каценелєнбоґен насадив на голову Йоська капелюха, в якому голова відразу й потонула разом з вухами, але мама Ґолда підперла капелюха папільйотками, і ми знову побачили сумні Йоськові очі і скривлені, готові до плачу вуста. Пан Каценелєнбоґен зачитував із підручника якісь таємничі слова, а Йосько повторював, так тривало, може, хвилин десять, як раптом учитель виструнчився на кріслі, закрутив головою на різні боки, як когут на купині, потім скинув свого капелюха, за ним рвучко сурдута і вилетів з покою у коридор, де був спільний для кількох помешкань кльозет. Однак попасти йому всередину не вдалося, бо кльозет був зайнятий, там сидів Вольф і на розпачливі зойки пана учителя відповідав промовистим стогоном, видаючи при цьому ще й відповідні звуки, задля високого мистецтва виконання яких він тренувався ледь не півдня. Пан Каценелєнбоґен уже тримався за живіт, витанцьовуючи «тумбалалайку», а з вуст його вилітало сичання, коли в коридор вибігла мама Ґолда і поцікавилася, що то сталося з паном учителем, коли ж довідалася, яка прикрість його спіткала, то постукала в двері кльозету, але почула теж самий тільки стогін і непристойне perdissimo, тоді метнулася назад у хату і винесла горщика та сказала панові вчителеві справити потребу в горщик, пан учитель замахав руками і прошипів, що в коридорі робити такі речі непристойно, але пані Ґолда обіцяла, що постоїть на сходах, аби пана вчителя ніхто не застав у такій прикрій ситуації, тоді пан Каценелєнбоґен хутенько скинув з рамен шлейки і став розщіпати ґудзик за ґудзиком, петельку за петелькою, але не настільки швидко, як хотілося б, і за мить ми почули гучний гуркіт, який нагадував обвал у горах, а разом із гуркотом пролунав крик розпачу і водночас полегшення, на той гуркіт пані Ґолда випірнула зі сходів і хутенько затулила носа, а пан учитель стояв зі штанами в руках і плакав, не знати від щастя чи від горя, коли ж двері кльозету відчинилися і звідти вискочив Вольф, душачись від сміху і запаху, пані Ґолда сипонула такою добірною лайкою на їдиші, що навіть ми зрозуміли її і дали дьору.

Те, що відбувалося далі, оповів нам Йосько. Отже, пані Ґолда мусила