Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Ліпша смерть, вуй­ку.

Він пог­ля­нув на ме­не, зчу­до­ва­ний, мо­же, моїм без­тон­ним го­ло­сом, а я чу­ла, що в ме­не горіли очі див­ним вог­нем.

- Як ти ка­за­ла, На­тал­ко?

- Я ка­за­ла: ліпша смерть, як жит­тя, опу­та­не неміччю і бру­дом.

- Що за див­на зміна в пог­ля­дах, - обізва­ла­ся тітка глум­ли­во і, за­хо­дя­чи в ха­ту, зміри­ла ме­не насмішли­во очи­ма.

- Вуйку, - обізва­лась я, ос­тав­шись з ним са­ма, - це не мо­же бу­ти, щоб він за­раз спер­шу піддав­ся тій убійчій прист­расті. - І ожи­да­ючи по­яс­нен­ня, зда­ва­ло­ся мені, що йо­го відповідь не ос­та­неться без впли­ву на моє дальше жит­тя.

- Ну, так, за­раз спер­шу ні. Ме­не вра­зи­ло в тій історії те, що він хотів тим спо­со­бом прий­ти до гро­шей. На­тал­ко, це після ме­не ду­же не­чес­но. Те, що він не мо­же в прист­расті по­га­му­ва­ти­ся, мен­ше огид­не. Те я злу­чив би з йо­го пал­кою на­ту­рою.

- То все пев­на прав­да, вуй­ку, то­то, що він хотів та­ким спо­со­бом до гро­шей прий­ти?

- Правда. Він не таїв то­го. Хва­лив­ся зне­важ­ли­во, що на нім мстяться обс­та­ви­ни «убо­гих», і що те, що во­ни виб­ра­ли собі і йо­го за оруд­дя, не важ­не. Що в нього сильне, нев­раз­ли­ве сумління і він обг­рає ма­ючих спокійно.

- Вуєчку, те­пер я вірю! - зой­кну­ла я ти­хо, і мої ус­та вик­ри­ви­лись до яко­гось усміху. То­му що в нього «сильне, нев­раз­ли­ве сумління»!

- Ти мог­ла і так повіри­ти, а що най­важніше, не пот­ре­бу­ва­ла вза­галі оду­шев­ля­ти­ся ним. Ко­ли би в йо­го бу­ла гордість, то по­ви­нен був без на­ду­му­ван­ня всту­пи­ти на те­ологію і навіть не про­си­ти Маєвсько­го о гроші, ко­ли цей вже та­кий ску­пар. А так що? З ким він про­ва­дить бор­бу? Зі своїм дядьком чи з обс­та­ви­на­ми? Бо­юся, щоб він не спіткнув­ся на­завсігди в тій борбі. На мою дум­ку, це цілком бай­ду­же, кот­рий завід по­дає чо­ловікові кус­ник хліба, не­хай лиш бу­де чес­ний і для дру­гих ко­рис­ний. Стан ду­хов­ний не­аби­який; освіче­них лю­дей тре­ба і між на­ро­дом. Хто хо­че дійсно пра­цю­ва­ти, най­де всю­ди на­го­ду. Лиш волі тре­ба, На­та­лоч­ко, а не слів!

- Він не лю­бить ста­ну ду­хов­но­го; ка­же, що не го­диться з йо­го при­род­ни­чо-на­уко­ви­ми пог­ля­да­ми і що ду­хо­венст­во не має бу­дуч­чи­ни.

- Так? Він це вже знає? Га, мо­же, во­но й справді так. Мо­же, й не має бу­дуч­чи­ни. Щоп­рав­да, епо­ха без­бож­ності нас­та­ла. Але я те­бе за­пев­няю, На­тал­ко, що пог­ля­ди при­род­ни­чо-на­укові мож­на з на­укою Хрис­то­вою по­го­ди­ти. Бе­ри на ува­гу, На­тал­ко: з на­укою Хрис­то­вою! Він міг, от­же, цілком доб­ре всту­пи­ти на те­ологію. Був би мав на­го­ду пра­цю­ва­ти для на­ро­ду в най­ширшім зна­ченні сло­ва. А хоч би і був тол­ку­вав му­жи­кам по-сво­му, що бог - при­ро­да, а учив їх при тім лю­бові ближнього, чес­но­ти, прав­до­люб­ності, учив правді, був би все більше зро­бив, як так!

- Мабуть, не міг, вуєчку! - ска­за­ла я ти­хо.

- Бо фан­таст! Бо на­поївся інши­ми іде­ями!

- Вуйку, йо­го пог­ля­ди про те все не суть, наскільки я їх пізна­ла, як ви не раз ка­за­ли: хо­роб­ливі.

- Не хо­роб­ливі! То не до­ка­зує ще нічо­го. Але замість то­го я спи­таю те­бе, що по­мо­же ду­ман­ня і ста­ран­ня оди­ниць, ко­ли за­гал не прий­має то­го? Не­хай чо­ловік бу­де ум­ний і роз­суд­ли­вий скільки хо­че, але ко­ли він цієї філо­софії не вміє при­но­ро­ви­ти до жит­тя, то ця філо­софія неп­ра­вед­на. Во­на навіть шкідли­ва, му­тить та­ла­но­виті уми і вик­ли­кує хо­роб­ли­вий настрій. Ти та­кож так, як і він, пе­ре­ня­та тим ду­хом «бу­дуч­чи­ни»: ба­жаєте чо­гось, а самі не знаєте чо­го. Го­ре то­му, хто більше жа­дає, ніж сам в силі да­ти; хто бу­дить го­лод, а не зас­по­коює йо­го. Що за­ду­мує та­кий Оря­дин або йо­му подібні? Яка в них провідна дум­ка? Хо­тять до­лю на­ро­ду поліпши­ти, усу­ну­ти хи­би суспільності? Горст­ка од­на? Ха-ха-ха! Ба­чиш, на чім за­че­пив­ся він один, за­ки зай­шов він до ме­ти? Яка си­ла йо­го ха­рак­те­ру й яка в йо­го мо­раль? Такі во­ни всі, оті модні філо­со­фи і ре­фор­ма­то­ри, що не хо­тять уз­на­ва­ти долі й не­долі - і то, що всі од­на­ко­во не мо­жуть жи­ти і не бу­дуть жи­ти! Та­ка моя дум­ка, а мені здається, що й дум­ка більшості.

- Я ду­маю інак­ше, вуй­ку! Мені здається, що обов'язок кож­но­го чо­ловіка є про­ти­ви­ти­ся то­му, що по­ка­за­ло­ся неп­ра­вим і по­губ­ним, а за­те прий­ма­ти те, що по­дає здібний ум. Доп­ро­ва­ди­ти оту уп­ря­му «більшість» до пізнан­ня прав­ди й обов'язків. Лиш та­ким чи­ном мож­ли­вий вся­кий пос­туп. Але, на жаль, вуй­ку, по­ку­са ва­шо­го прин­ци­пу за­над­то мо­гу­ча і за­над­то при­над­на, щоб їм ма­ло що не всі не ко­ри­ли­ся, хоч ду­ша йо­го - то са­мо­любст­во. Хотівши йо­му вічно ко­ри­тись, ми не вий­шли би ніко­ли з тем­ря­ви і з брехні!

- Так Оря­дин ка­же?

- Може, і він ка­же.

- І ти віриш в те?

- Вірю. Так са­мо, як в існу­ван­ня «іде­альних ви­мог» жит­тя.

Він по­мов­чав хви­ли­ну.

- У кож­до­го свої дум­ки, - ска­зав опісля з при­тис­ком. - Я тобі ба­жаю щас­тя, щи­ро ба­жаю тобі йо­го, бо ти оди­но­ка ди­ти­на моєї до­ро­гої сест­ри, од­нак ти літаєш за­над­то ви­со­ко дум­ка­ми, а ліпше бу­ло би дер­жа­ти­ся землі і йти давнім уби­тим шля­хом. Дер­жись, що­би не по­хо­ва­ла­ся в житті, як Оря­дин. Щоб не поп­лу­та­лась в іде­ях і не взя­ла, замість мо­ралі доб­ра, мо­ралі зла в сер­це.

Замовк і підняв­ся з місця.

І я за­мовк­ла та по­воліклась за ним у ха­ту.

Побачившись на­ос­тан­ку са­ма в своїй кімнаті, я ки­ну­лась без­мов­но на постіль. О, ні, я не пла­ка­ла! Зда­вив­ши до­ло­ня­ми вис­ки, я ле­жа­ла не­ру­хо­мо. «Зло­мив­ся, зло­мив­ся!» - бу­ла оди­но­ка дум­ка, що то­ми­ла не­ус­тан­но мою ду­шу. Бо­же, бо­же, бо­же! чи не луч­че смерть, як пірну­ти в бруд і по­гань?

Лучче вмер­ти…

***

Неустанно дзве­нить мені в ушах по­ча­ток так зва­ної Моndsc­he­in­so­na­te [51] Бет­хо­ве­на, не­ус­тан­но дзве­нить. У тієї со­на­ти цілком та­ка са­ма прист­рас­на кра­са, во­на так са­мо нез­ду­жає на ту­гу, як і місяч­на ніч пе­ре­ня­та чимсь де­монічним, от як хоч би й моя ду­ша те­пер!

Справді, в мені про­ки­ну­лось щось нев­мо­ли­мо стро­ге. Нап­рик­лад: я не ва­га­лась ска­за­ти вго­лос: «Ліпша смерть, ніж жит­тя, опу­та­не неміччю і бру­дом». І я вірю в це. Хто знає, мо­же б, я бу­ла в силі по­да­ти йо­му і пістоль, ко­ли б за­жа­дав то­го від ме­не?

Але, мо­же, він іншим ста­не? Ліпшим, мо­же? Чи, мо­же, впа­де ще ниж­че? Чи, мо­же, ста­не бу­ден­ним чо­ловіком? Імен­но