Читати книгу - "Вибрані твори"

Мар'яна вийшла на ганок. Дощ прибив жовті листя (було б червінькові. — С. П.), і вони лежали холодні, мертві. Через вулицю блимав огонь і млявим світлом освіщав пустельний заулок. Високо текли потоки сумних хмар.

Зі стріхи одноманітно падала капля на камінь.

— Йшла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки.

Коли Мар'яна виходила за ворота, з коммольської кімнати вискочив натовп юнаків і з криком і реготом кинувся в. туман.

Д'ех! Вони не скажуть, як Вівдя у «Кімнаті ч. 2»: «Чого мені сіро?» Це для неї, і для Мар'яни, ще й Юркові, Христі, Марії, редакторові Каркові, Гамбарському, Максові, Нюсі — їм усім сіро. Усім — дим.

І у В. Підмогильного у закордонній «Новій Україні»[628](січень — лютий 1923 р.) теж редактор і теж дим — від революційного згарища. Все, мовляв, пройшло.

А коммольцям не сіре, а синє. І «Чумаківська Комуна» не боїться синьої грози (с. 119), хоч не всі з неї помічають її. А проте існує серед гоголівського Миргорода, мов той манастир. І от (с. 111):

Все йде, все минає і відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалейний сон старосвітського галантерейного життя.

Але сон неспокійний буде, сон трівожний буде: чує обиватель — блукає містом хтось невідомий, хтось арештанський.

І не знає, що то коммольці в туманах весело регочуться і Чумаківська Комуна іде в снігову даль, а манастир — справжній манастир з черницями, на горі, що над міщанським болотом — той манастир одступає все далі й далі.

Да. Марія і Вівдя дивляться сіро, вони без дороги, а от Наталка, що до неї сірий Юрко липне, липне і боїться, липне й нявчить, як блудливий кіт, — Наталка дивиться синьо (с. 64), бо з синьоблузих, бо працюватиме в туманах, висмикуватиметься з бур'янів революції (вона — бур'ян запашний, такий бур'ян, що й у «Солонському яру» росте й «пахне од нього дубовим молодняком» (с. 85). Дубовим, чуєте?)

От і над «Шляхетнім гніздом» голубі (хоч голубі, хоч сині) голуби полощуть, бо в шляхтичів «несвітло на душі — щось минає, щось не вернеться». І хоч молиться бабушка (с. 92):

Божа мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту більшовицьку силу? Та нема злоби в її словах, її злоба в минулому, крихкотіла, як сама бабушка.

А в «Бараках, що за містом» живих людей без жалю в братську могилу кидають (не голубі мундири, не шлики[629] і не трупарники Мазій та Юхим, а санітари — бо все їдно помруть), і з могили кволий стогін. А Мазій лізе туди мовчки.

«Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухались до брудної нічної тиші».

Теж листопадне, тільки раніш.

І ви думали б? Десь є люде, що в трупарне місто революційні плякати прислали, і в трупарників інакше, — але коли живих закопувати:

— Д'ех, не голубіє на душі!

А посиніло б, коли б завод одкрити, бо «котельщики — це тобі не село» (с. 157), і бувшому котельщикові Юхимові вадить од трупного смороду, і хоче він у синьому димі попопрацювати.

І знає, що «всяка буває смерть і буває смерть, що від неї смердить трупами» (с. 145).

Не хоче собі — утікає. Не хоче й другому. Каже давію Мазієві:

— Сволоч ти і квит!

А зробив «ради солідарности, підсобити треба товаришам» (с. 133). Як — не знає, бо в бур'янах. Приштокати. А тут Мазій:

— Д'ех, не голубіє на душі!

А тим часом «за