Читати книгу - "Вибрані твори"

Марія не бачить, а Стєнька, розпусна, як кажуть, Стєнька, бур'янова незаможниця Стєнька, та Стєнька з «Легенди», що, як прийшли червоні повстанці на село, «...спалахнула раптом, мов промінь пробився крізь хмари».

— За волю... йдете?

І скрикнули хлопці:

— За волю! — ще й шаблюки забрязкотіли. Зашумували очі в слив'янці (під віями ніби слив'янка кипіла), вискочила Стєнька до порога:

— Цю ніч п'ять чоловік присплю... Хто перший? Виходь!

Еге, ця Стенька з цього уривка — поеми (бо ж віддала все, що могла віддати, бо прислужилась ластівкам волі так, як уміла, щиро, одверто, усією душею — не тілом. Тілом потім — на палях).

Оця Стенька знає, що таке синє. Вона кличе голосно:

Послухайте! Послухайте! Невже ви не бачите, що ми видираємось з провалля? Один крок — і ми в голубій країні, не буде кроку, — знову безодня: темна, склизька, як жаба... Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним, повстанським словом: беріть ножі! Точіть ножі!

Так пророкує Хвильовий і в «Синьому листопаді».

— Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії світової, синьої.

А хто почув заклик у синю далечінь? Знов до «Легенди» (с. 181).

Йшли червоногвардійці — з заводів, з шахт, з Донеччини, з Криворіжжя. А далі (Хвильовий знає, хто коли) йшли повстанці — чабани, байстрюки, голодранці (відтіля, де на ставок верби похилились). Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки...

Усі, хто: «ми не раби». Усі, щоб завтра розгорнути голубину книгу вічної поезії — світової, синьої.

І не спинився Хвильовий «перед обличчям неоспіваного пролетаріяту», як казав — дивись спочатку.

Але спинився він перед сірими розгубленими обличчями «попутчиків». Це не він назвав і не Кавтський[630].

Ось ідуть разом Остап і він, Юрко, пише листа товаришеві, заприсягається, що комуніст, тільки в Райрибі не може і на заводі теж не може — бо синьо там, бо не жовтень вже, а листопад, перемогу тяжкою марудною працею, терпляче, по кавалочку здобувати треба.

Товариш Жучок (про цього «походного Леніна» теж не Кавтський і ніхто з мудрих — згодом і любляче), отож, товариш Жучок заклопотано писала товаришеві Миколі Хвильовому, писала, бо в спідниці, а так — товариш. Чому неодмінно товаришка?

«Словом, ви мене розумієте: нам треба за рік — два вирости не на вершок, а на ввесь сажень.

З комуністичним привітом Жучок».

Юркові байдужки. Юркові сіро всередині. Хлопці — коммольці до нього з заводу бігають, прохають лекцію проказати — лежить, думає про Райрибу. А Райриба теж потрібна. А він — коли б закордон...

І дрібнесеньким кроком іде, відстає од могутнього вальківника Остапа. Остап, як вип'є, каже:

«Подавай мені більшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй».

Наталка сіла біля Остапа:

— Що в п'яного на язиці, то в тверезого на думці. Товаришу Юрко, запишіть його в ячейку.

Наталка говорила щиро, і обличчя її було світле, як синє повітря в осени — ранньої.

...Над заводом знов думало небо — темно, недосяжно.

Секретар сказав: