Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Його мати! Та ба! – згадав він і усміхнувся гірко. Хто знає, де і хто його мати. Кинули його, мов щеня, під чужу стріху, щоб позбутися, на ласку чужих людей, і не навернулися більше. Чи не самітній і він у світі, як он та бідна, як казала: на весь ліс, всю гору? Чи не подібна його доля до її? «Мавро!» – зойкнуло нараз тужно-сумно його молоде серце і свідомо забажало любові. Тої чистої, материнської любові, якої він ніколи не зазнав вповні в своїм житті, скільки б і не любили його господарі, не любили дівчата, не шанували товариші і всі інші знакомі. А матерньої любові, тої щирої, теплої, він ніколи вповні не зазнав. Вона одна, перша, обізвалася до нього по-щирому, поблагословила його з душі. З щирої материнської душі. І він чув силу правди її слів і її чуття на собі, і він її не забуде…

Роздумуючи над старою бідною циганкою, пригадував він собі не раз і її пророчі слова про його долю. «Не люби, синоньку, чорні очі… – остерігала, піднявши ще й палець, – бо чорні з синіми тут в пару не укладаються. Люби такі, як твої, буде доля ясна», – обізвалося йому голосно в душі. «В Туркині чорні очі!» – заговорив сам до себе. Але в тій же самій хвилі відчув виразно, як, може, ніколи перед тим в житті, якими дорогими були йому саме ті чорні очі, була та – з чорними очима. «Туркине! – обізвалося жадібно його тугою переповнене серце, що все забувало, а її пам’ятало. – Туркине, вийди!»

Сам не знав, як сльози втиснулися в його очі, смуток обгорнув його. Він їде ще білою стежкою, лісом, а однак угадує, що вже недовго буде нею їхати. Десь незадовго спуститься в село. Там, вдолині, чує він, шумить гучно ріка. Набрала дощової води з гір, розшалілася і мов нікого не знає. Але йому спішно. Припізнився в старої циганки, і тепер треба квапитися… Його кінь біжить остро по білій, як сполосканій стежці, розтягненій тепер тут рівно.

Тут і там зачіпає він капелюхом о розложисті віти смерек, і на нього сиплеться свіжий дощ з лісової зелені.

Далі, далі і стане смеркатись. Густішим лісом вже ніби сумерк прокидається, лиш тут і там проблискує заходячим сонцем, що по тучі знов показалося.

Так.

Однак – хто се йде саме проти нього? Чи се не Туркиня? Вона – Туркиня!

І він кличе радісно:

– Тетяно, то ти? – Але тут і вмовкає.

Се справді вона. Вона його впізнає, однак заразом наказує рукою, щоб мовчав. Вона ж недалеко млинівки. Він здержує, звертає коня набік, а вона біжить проти нього. Вже спиняється коло нього. Босонога, з підкасаною спідничиною, простоволоса, мов крадьком вимкнулася з хати, з якимсь вузликом в руках, – усміхнена, щаслива!

Хто б то сподівався! Аж зойкнули з утіхи, стрінувшись отак несподівано – і враз усміхнулися.

– Не клич голосно! – остерігає, задихана з несподіваної радості. – Не клич голосно, бо позаду мати йде!

– Любиш? – питає він замість усього з поспіхом і схиляється з коня до неї, а вона, струнка, мов смерічка, пнеться на пальцях до нього.

– Люблю, – відповідає з цілим раєм щастя в очах. – Коли не любила?

Він притягає її лакомо до своїх грудей і притискає її тут так щиро і з такою силою, як, здається, ніколи досі. Відтак цілує…

– Тут ніхто не бачить, – шепче пристрасно. – Ще раз.

– Раз, – каже вона слухняно і цілує.

– Ні. Ще раз, – відповідає він і цілує другий раз. – Я спішусь, зозуле, все в роботі. – Відтак додав крадьком, мов злодій, в поспіху: – Колись лісом знов, як тепер.

Вона усміхнулася щасливо:

– Як тепер, – повторила так само щасливо, не задумуючись, і мов ждала.

– Зійдемось, – сказав він і рушив спішно з місця.

– Зійдемось, – відповіла, задивившись всею душею на нього, і, не звертаючи вже більше очей з нього, пішла з вигона з оберненою за ним головою вгору білою стежкою, якою саме він з’їхав…

Він, вдаривши коня і оглянувшись і собі за нею, погнав і зник, мов вітер, з її очей.

Схвильовано задрижало за ним порушене сильним рухом коня смерекове галуззя. Задрижало, і посипалися з нього густі краплі дощу. Чутно, рясно впали вони на землю, а далі стали лиш одна по другій зсуватися, рідко, рідше, а далі перестали…

Згодом стало в лісі тихо…

«Гей, на Івана, гей, на Купала… гей-гей-гей!» – розходиться раптом десь високо, вже в лісі, щасливий голос Тетянин і вмовкає.

«Красна дівчина долі шукала, гей-гей-гей», – доспівує за нею в душі з замкненими устами Іваниха Дубиха, що повільним, поважним кроком іде й собі за нею до Маври вгору…

Одного дня, може, в три тижні по стрічі Тетяни з Грицем, висилає Іваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навідатися, що з нею діється, бо вже її давно в млині не було, а з тим передає для бідної і вузлик з їдою.

Тетяна йде радо і, вибираючись, заквітчується. Може, якраз нині стрінеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так уже часом бувало, що несподівано вони з собою на білій стежці здибались… А от і останнім разом.

І пішла.

Іде задумана.

Її думки все коло Гриця. Як він до них прибуде, як пришле дедалі старостів, як мати справить весілля, як вони заживуть, яке їх жде щастя і добро і таке інше. Як Гриць перебере в них млин, стане ґаздувати, як усі його полюблять і шанувати будуть, а мати при них відпочине. Все за її щастя вона, добра, молилася, доки і красного Гриця за зятя не вимолила. А як ні, то піде в монастир, куди її заєдно від смерті батька тягнуло. Або при них в мирі відпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажає – так і буде.

Ідучи так у щасливих думках та пристаючи від часу до часу, ніби відпочиваючи, вона нараз стає і надслухує.

Їй здається, що її переслідують якісь кроки чи не з самого початку, знизу білої стежки вже, і то важкі, неповоротні.

Вона стає, надслухує і оглядається. А оглядаючись, перечікує.

Може, то Гриць?

Але ні. Він все лиш верхом їде. Він мов зрісся з своїм конем, ніколи без нього не прибуває до неї. Він один ділить їх тайну, а ліс другий. Се не Гриць.

Вона стає, перечікує знов хвилину і кличе все-таки ніби до нього, як звичайно:

– Я тут! – А відгомін у лісі відповідає, розходячися, її голосом і умліває: – «Тут!» – і більше нічого.

І знов іде.

Але по якімсь часі