Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

«Грицю!»

«Ти, Грицю? – питає її чутка душа і відповідає сама на своє питання: – Я тут!»

Вона мимоволі хапається за свої червоні маки, котрими квітчається, бо так він її любить, і пересвідчується, що вони на своїм місці, держаться добре.

Ні. Не Гриць.

З глибини лісу, ззаду, за нею висувається стареча білоголова постать страшного якогось цигана-старця і суне за нею, як тінь яка, просто за нею.

Тетяна жахнулася. Ніколи не бачила сього старця в селі, хоч і як добре всіх бідних знала, бачачи їх усіх зчаста-густа у своєї милосердної матері. Та ось він кланяється, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се лиш у Маври, коли її хто обдаровував і вона з великою пошаною дякувала – і нараз станув. Вона перелякалася його. Її перестрах перед ним змагається, хоча вона не була боязлива, – і вона се укриває. Та він помічає се і схиляється вдруге покірно перед нею.

– Не лякайся, доньцю, старого діда, – каже. – Він заблудив тут у лісі, а йде далеко і нікому кривди не робить. Та добре, що ось тебе тут подибав, – каже далі і блиснув якось з вигребущою злорадністю чорними очима з-під білих брів.

– Чого б я лякалась? – питає Тетяна, а сама уступає старому з дороги, щоб вигідно перейшов попри неї стежкою та скорше пішов далі. Відтак вибирає спішно ще дещо з Мавриного вузличка і передає дідові. – Прийміть, добрий татку, за душі померші, – каже вона, покірно прохаючи, – та скажіть, будь ласка, звідки саме прямуєте? Чи з далекої дороги? І в далеку дальше?

– Ні, добра доньцю. Я сьогодні лиш здолу, з вашого села, – відказує старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дівчину, що в великих червоних цвітах, мов русалка, перед ним опинилася.

– А зібрали доста милостині в нашім селі? – питає Тетяна і усміхається насилу, а з душі рада би утекти від старця якнайскорше і найдальше.

– Доста. Спасибі всім добрим, що спомагають бідних. Добре обдарили. Не дурно звертався я до них; та і про що хотів я розвідатися – розвідався. Нині я в тім селі втретє зряду. Більше задержуюсь в селі Третівці. Перший раз був я ще перед двадцятьма роками, бодай би не згадувати, другий переходив я раз зимою, а оце по раз третій – а може, й останній, не знаю, як ще доля далі покермує. Та мусив іти. Взяв на себе дещо зорудувати – других порятувати, то й прийшов. Але більше хто зна чи ще прийду.

– Чому? – питає довірочно дівчина.

– Старість не пускає. Та й хто схоче старого цигана тримати? – відповідає дід, а відтак, спершись на жебрацький кий, задумався.

Та роздумуючи отак, він все боком дивиться на дівчину. Вона се відчуває, і від того її збирає знов ляк. Врешті обзивається дід:

– Не сказала би ти мені, доньцю, чия ти? Така красна, пишна, приманчива?

– Я донька вдовиці, – каже скромно, поважно Тетяна.

– Вдо-ви-ці? – ніби чудується дід.

– Вдовиці.

– А-га! – відповідає старець протяжно і знов мірить її оком. Її, і її червоні цвіти, і золоті півмісяці, що хитаються звільна в ухах за порушенням голови.

– А, – починає протяжно він далі, – коли вже вдовиці, то, може б, ти і перебрала за мене одну невелику, орудку, щоб я міг назад в своє село вернутись. Мене там ждуть, і мені спішно.

– Чому ні? – обзивається Тетяна поважно, з душі рада, що є надія позбутися скоро старого діда-цигана – і підсуває брови, як все, коли чудується. Та чомусь її знов огортає перестрах перед старим.

– Так от скажи насамперед, – починає дід, – чи знаєш ти млинарку Іваниху Дубиху? Богомільну паню, для бідних милостиву?

– Знаю, татку, знаю, – відказує на те запитання весело і довірочно Тетяна з щирістю.

– Що має на всю хату одну-одніську дочку. Пишну та пещену, на все село найкращу.

Тетяна спаленіла.

– Знаю, діду, знаю, – каже, уникаючи його гострого погляду, і усміхається. – Знаю їх обох. Та що тобі до них? До Іванихи Дубихи що?

– До старої, синку, ні. Мені до молодої діло, – відказує дід, – красної чарівниці, що зводить хлопців з розуму, та що – як кажуть – чорними бровами відьмує, червоним цвітом манить, а очима перемагає.

Тетяна розсміялася.

– Туркинею її звуть.

– Туркинею, діду, – повторила дівчина, а сама чим раз, то поважніє, від діда відлетіти б рада. – Що вам, татку, за діло до Туркині? Кажіть скоріше, – напирає нараз прямо, – бо мені квапно далі. Я іду до бідної, несу їй їстки, і вона жде мене.

– До бідної? – питає дід і приглядається недовірчиво молодій дівчині, а ще більше її червоним цвітам.

– До бідної.

– Тож нехай тебе Пречиста благословить за твоє добре серце. Одного вже наділила, а другій ще несе. От добра ти і щира. А чия ти, доньцю, щоб тебе згадати? – допитується знов і не спускає з неї ока.

– Се пусте, – відказує Тетяна нетерпляче. – Краще ви скажіть, що вам від Туркині треба, що, як вже кажуть, відбирає розум.

Дід зітхав, випростовуючись, та, ніби побачивши щось незвичайне над головою молодої дівчини, починає:

– Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли вже так треба, коли захотіли, то й перекажу.

– Хто просив? – питає Тетяна, а сама аж тремтить від чогось незнаного.

– Синьоока Настка.

– Не знаю її, – каже Тетяна і підсуває брови.

– Настка з Третівки, що має віддаватися, – відказує старий.

– За кого? – питає Тетяна, і її очі мов розширяються в хвилі ожидання його відповіді.

– Зараз, донько, не перебивай.

– І що ж синьоокій Настці від Туркині треба?

– Вона, – починає знов дід, – так просила. Стань – казала – перед Туркинею і таке скажи:

«Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорської границі. Що ти починяєш цвітом і словами, що ти твориш лиха, відбираєш щастя.

І чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже віддавна голубить другу. Синьооку Настку за свою він вибрав і вже незабавом з нею звінчається.

Що тобі до нього, прекрасна Дубівно? Щоб молоду покинув, з тобою одружився? Таж тебе проклене не лиш молода, але і всі люди, хто про тебе вчує. Таж за тебе піде сміх і глум селом, і останеш зі смутком, як те марево.

І чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопців найдеш і без того Гриця. Молода Грицева – знай – на тебе плаче, жаль до тебе має, гірко проклинає. Гриць тебе не бачив, як її вже любив; тебе голубив, а її