Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

— Хіба можна вірити цим буддійським і лаоським ченцям? Вигадали, начебто яшма й золото, призначені одне для одного долею. Ні! Долею пов’язані лише камінь і дерево!

Баочай замислилася була, але тут з’явилася Сіжень.

— Іще не прокинувся? — запитала вона.

Баочай похитала головою.

— Я щойно зустріла панянок Дайюй і Сян’юнь, — сказала Сіжень. — Вони не заходили сюди?

— Ні, не бачила, — відповіла Баочай. — А що вони тобі сказали?

— Нічого особливого, — відповіла Сіжень, мимоволі зніяковівши. — Просто так, пожартували!

— Цього разу вони не жартували, — заперечила Баочай. — Я хотіла тобі дещо розповісти, але ти відразу пішла.

У цю мить з’явилася служниця і сказала Сіжень, що її кличе Фенцзе.

— Це саме у тій справі, — мовила Баочай і разом із Сіжень і двома служницями покинула двір Насолоди пурпуром. Від Фенцзе Сіжень почула те, що їй збиралася сказати Баочай. Іще Фенцзе попередила, що дякувати потрібно тільки пані Ван і що до матінки Цзя не треба йти, чим поставила Сіжень у незручне становище.

Побувавши у пані Ван, Сіжень повернулась у двір Насолоди пурпуром. Баоюй уже прокинувся й, дізнавшись, чого ходила Сіжень до пані Ван, не міг приховати своєї радості.

— Уже тепер-то ти не поїдеш додому! — сміючись, сказав він. — Пам’ятаєш, ти говорила якось, коли повернулася з дому, начебто жити тут тобі несила і старший брат збирається тебе викупити. Все це ти придумала, щоб полякати мене! Подивимося, хто тепер насмілиться тебе забрати.

— Не мели дурниць, — посміхнулася Сіжень. — Я належу не тобі, а твоїй бабусі, і якщо захочу піти, питати дозволу буду не в тебе, а в неї!

— Нехай так, — погодився Баоюй, — а тобі байдуже, що подумають люди, якщо ти попросиш тебе відпустити? Адже всі будуть уважати, що це через мій поганий характер!

— Як?! — скрикнула Сіжень. — Невже ти думаєш, що я здатна служити людині низькій і поганій? Та я скоріше вмру! Адже ніхто не живе більше ста років, так уже краще з усім разом покінчити, щоб не бачити нічого й не чути!

— Досить, годі! — скрикнув Баоюй, затискаючи їй рот рукою. — Навіщо ти так говориш?!

Сіжень знала, що лестощів Баоюй не терпить. Але їй також було відомо: щирі слова, які йдуть від душі, теж змушують його страждати, тому вона каялась у своїй необачності. Щоб якось загладити провину, Сіжень заговорила про весняний вітер, про осінній місяць, про пудру й рум’яна, про красу дівчат — загалом, про все, що було особливо дороге Баоюю. Ненароком вона раптом знову згадала про смерть, але відразу спохватилася й замовкла, причому на найцікавішому місці, і Баоюй з усмішкою сказав:

— Усі вмирають! Але вмирати треба гідно. А ці сивоволосі дурні тільки й повторюють про те, що великим мужем можна стати, лише дотримуючись правила: «Сановник гине, докоряючи імператору, військовий умирає, борючись із ворогом». Їм і на думку не спадає, що тільки дурний імператор карає сміливих сановників. Якщо ж усі сановники жертвуватимуть життям лише заради того, щоб прославитися, що робитиме імператор? У бою можна загинути тільки під час війни, але що станеться з державою, якщо, мріючи про славу, всі відразу захочуть умерти?

— У давнину вмирали тільки в тому разі, коли іншого виходу не було! — перебила його Сіжень.

— Але ж може статися, що полководець недалекоглядний і мало що розуміє в ратній справі й тому гине? — заперечив Баоюй. — Це ти теж називаєш безвихідним становищем? І вже ніяк не можна порівнювати сановника з військовим. Він завчить напам’ять одну-дві книги й починає всіх і вся викривати, лізе до імператора з дурними, марними порадами, намагається здобувати собі славу відданого й доблесного, а коли його ставлять на місце, обурюється й зрештою сам накликає на себе загибель. Невже й це безвихідне становище? Таким людям варто було б пам’ятати, що імператору владу дано самим Небом, а оскільки так, виходить, він — людина досконала. Готові віддати життя заради слави не осягли, у чому обов’язок підданого перед імператором. Якби мені, наприклад, випало щастя вмерти на ваших очах і ріка віднесла моє тіло в невідомі краї, куди й птахи не залітають, порох мій розвіяв би вітер, а душа більше не відродилася, — мою смерть можна було б уважати своєчасною.

Сіжень здалося, що Баоюй збожеволів або марить. Вона нічого не сказала і, пославшись на втому, поспішила піти. Баоюй незабаром заснув. А наступного дня навіть не згадав про те, що говорив напередодні.

Одного разу Баоюю, якому давно вже набридло тинятися по саду, пригадалась арія з п’єси «Піонова альтанка», він двічі її прочитав, але залишився незадоволений. Йому не раз доводилося чути, що серед дванадцяти дівчаток-акторок, які живуть у саду Грушевого аромату, є одна на ім’я Лінгуань на ролях молодих героїнь, що співає краще за своїх подруг. І Баоюй вирушив у сад Грушевого аромату. Там, у дворі, він побачив Баогуань і Юйгуань. Вони, усміхаючись, кинулися йому назустріч і запропонували сісти.

— Ви не знаєте, де Лінгуань? — запитав Баоюй.