Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

— У себе, — відповіли дівчатка.

Коли Баоюй увійшов, Лінгуань лежала на подушках і навіть не поворухнулася.

Баоюй, що виріс серед дівчаток, безцеремонно сів поруч із нею й попросив проспівати арію «У повітрі в ясний безхмарний день кружляє вербовий пух». Але, всупереч його сподіванням, дівчинка відсунулася подалі й сердито заявила:

— Не можу, захрипла. Нещодавно сама пані по нас посилала, а я однаково не стала співати!

Лінгуань випросталася й сіла. Тільки зараз Баоюй упізнав у ній ту саму дівчинку, яка нещодавно в саду під кущем креслила на землі ієрогліф «цян» — троянда.

Збентежений настільки безцеремонним обходженням, Баоюй почервонів і, лаючи себе за боязкість, покинув кімнату. Баогуань кинулася до нього з розпитуванням, і Баоюй розповів усе, як було.

— Не звертайте уваги, — розсміялася Баогуань. — Зараз прийде пан Цзя Цян — він-το вже змусить її проспівати!

— А де він? — запитав Баоюй, у якого від цих слів на душі стало тужливо.

— Не знаю, — відповіла Баогуань. — Пішов, напевно, виконувати черговий каприз Лінгуань.

Здивований, Баоюй постояв трохи й незабаром побачив Цзя Цяна. У руках у нього була клітка з невеликим помостом усередині на зразок сцени, а на помості — пташка. З веселим виглядом, дуже задоволений, Цзя Цян поспішав до Лінгуань, але, побачивши Баоюя, зупинився.

— Що це за пташка? — запитав Баоюй.

— «Яшмовий чубчик», — з усмішкою відповів Цзя Цян. — Вона вчена, вміє тримати в дзьобі прапорець і робити різні фокуси.

— Скільки ти за неї заплатив?

— Один лян і вісім цянів срібла.

Цзя Цян попросив Баоюя посидіти, а сам пішов до Лінгуань.

Баоюй, якого розбирала цікавість, одразу забув про мету свого приходу й обережно наблизився до дверей.

— Дивися, що я тобі приніс! — сказав Цзя Цян, звертаючись до Лінгуань.

Дівчинка звелася на подушці.

— Будеш тепер гратись із цією пташкою. Усе веселіше! Зараз побачиш, які штуки вона виробляє.

Він взяв жменьку зерна й показав пташці. Та підхопилася на поміст, почала смішно стрибати й розмахувати прапорцем. Прибігли інші дівчатка-акторки й так і попадали зо сміху, але Лінгуань, як і до того, залишалася похмурою, раз-другий усміхнулася й знову опустилася на подушки.

На запитання Цзя Цяна, чи сподобалась їй пташка, Лінгуань спересердя відповіла:

— Мало того, що нас тримають у цій в’язниці й навчають кривлятися, так ти ще притяг птаха, що теж кривляється! Начебто глузуючи з нас! Щоб ми зрозуміли, хто ми такі!

— Ох, і дурень же я! — вигукнув Цзя Цян. — Витратив майже два ляни срібла, щоб тебе хоч трохи розважити! А ти он що говориш! Гаразд! Випущу пташку на волю, не гнівайся тільки!

Він випустив пташку, а клітку зламав.

— Птах, звичайно, не людина, але й у нього є своє гніздечко, навіщо ж перетворювати його на дурну забаву?! Сьогодні я знову кашляла кров’ю, і пані звеліла покликати лікаря, а ти кудись пропав. Виявляється, побіг по якусь пташку, щоб посміятися з мене! Нікому я тут не потрібна, ніхто про мене не піклується! Я навіть рада, що занедужала!

— Я ж зовсім недавно говорив з лікарем! — почав виправдовуватися Цзя Цян. — Він сказав, що нічого серйозного в тебе немає, приймеш раз-другий ліки, і все пройде. Хто міг подумати, що ти знову почнеш кашляти? Я миттю збігаю по лікаря!

І Цзя Цян кинувся до дверей.

— Постривай! — зупинила його Лінгуань. — Якщо будеш бігати в таку спеку — занедужаєш, навіщо мені тоді лікар?

Тільки зараз Баоюй зрозумів, чому Лінгуань креслила на землі ієрогліф «цян», і приголомшений кинувся геть.

Цзя Цян, поглинений думками про Лінгуань, навіть не помітив, як він пішов. Баоюя провели дівчатка.

Баоюй, якого мучили сумніви, повернувся у двір Насолоди пурпуром і там побачив Дайюй і Сіжень, вони про щось розмовляли.

— Усе, що я сказав тобі вчора ввечері, — дурниці, — заледве переступивши поріг, заявив він Сіжень. — Недарма батько вважає мене дурнем і тупаком! Я мріяв потонути в ріці ваших сліз! Яка безглуздість! Ні, ваші сльози належать вам, а не мені! Так що оплакуйте кого хочете!

Розмову напередодні Сіжень сприйняла як жарт і вже встигла забути, тому сказала зі сміхом:

— Так ти й справді збожеволів!

Баоюй промовчав. Тільки зараз він зрозумів, що кожне піклується лише про власну долю, і з цього дня, скрушно зітхаючи, думав:

«Хто ж окропить слізьми мою могилу?»

Тим часом Дайюй, помітивши, що Баоюй сам не свій,