Читати книгу - "Щит і меч"

— А навіщо, власне, я маю їх ховати від тебе? — здвигнув плечима Вайс. — Мені справді не терпиться дізнатися, що було з тобою.

— Ну от! — радісно вигукнув Генріх. — У цьому твоєму запитанні я почув те, що хотів. Ну, як, задоволений мною Штутгоф?

Вайс кивнув.

— А чи знаєш ти, що його дружина, по суті, працювала на англійців?

Обличчя Вайсове витяглось.

— І дуже ефективно, — вів далі Генріх. — Справа в тому, що радіонавігаційні прилади, які виготовляв секретний цех, де вона працювала, призначались для «Фау». Щось у цьому цеху було не гаразд: більшість снарядів чогось не досягала цілі, падала в море. Справа в тому, що в особливих маслах для змащування механізмів виявились малесенькі частки ефірної речовини: вона випаровувалась особливо інтенсивно в період польоту снаряда, змащування твердло, і траєкторія польоту змінювалась.

— А хто це визначив?

— Я визначив, — гордовито заявив Генріх. — Дядько включив мене як людину з інженерною освітою до технічної групи гестапо, якій було доручено зробити слідство в цій справі.

— Ну і що ж?

— Нічого, — сказав Генріх. — Після того як я виявив це дотепне псування змащувальних масел, я схилив комісію гестапо до того, що дефект снарядів полягає в деяких помилках у рахунках, зв'язаних з недообліком сили притягання водної поверхні. Мені довелося чимало попрацювати над проблемами балістики. Моя аргументація мала досить переконливий вигляд. Через професора я порадив його дружині змащувати навігаційні механізми тільки після здачі їх технічним представникам ВНС. Тільки і всього.

Вайс сказав:

— Ти знаєш, дружина Штутгофа загинула.

Генріх зітхнув:

— Знаю. Це жахливо. Бачити, створено було нову конструкцію летючого снаряда. Вона, видно, хотіла дізнатися, в чому полягала його різниця від попереднього…

— У чому ж? — спитав Вайс.

Генріх сказав:

— На жаль, коли авторитетніша комісія ознайомилася з моїм висновком, вона вирішила, що він наївний і безпорадний. І я відбувся порівняно легко: втратив право брати участь у таких технічних експертизах. Головним чином, допомагаю дядькові. На нього покладено обов'язки керуючого справами СС. Суто фінансова й господарська діяльність. — Пожалівся: — Коли я був впевнений, що тебе вбили, ти думаєш, мені легко було сидіти з ним ночами в його кабінеті над цією клятою канцелярщиною? А він, як на те, пройнявся до мене особливо ніжними родинними почуттями: то обійме мене, то покладе руку на плече, дбайливо питаючи: «Може, дорогий, тобі налити ще кави?» Почуваючи на своєму плечі руку батькового вбивці, я здригався від ненависті й огиди. Мені неймовірно важко було поводитися спокійно: так хотілося вліпити йому кулю в лоб!

— Що ж тебе стримувало?.

— Професор. Я не знав про його існування, просто відносив у тайник те, що, мені здавалось, являло інтерес. А потім став думати: коли ти був зі мною, ти мені вірив. А коли ти загинув, немає нікого з твоїх, хто б схотів мені вірити. Я вирішив, що мене просто використовують — використовують, не довіряючи мені. Ці сумніви були дуже болісні. Тоді я поклав у тайник листа, невідомо кому адресованого; в листі я виклав свої почуття й сумніви. І доктор призначив мені зустріч. Він сказав, що, діючи так, він порушує правила конспірації, але по-людському розуміє мене і тому не міг не відгукнутися на мій лист. — Генріх замислено усміхнувся. — А взагалі дивно і навіть якось смішно: коли я думав, що ти загинув і я став самотній, я відчув себе нещасним, якимось покинутим, але зовсім не вільним. Тебе немає, а я однаково повинен виконати свій обов'язок перед тобою.

— Не переді мною, а перед самим собою, — в цьому вся справа. Адже, по суті, саме тепер ти зовсім вільний, внутрішньо вільний від влади тих, кого ти сам вважаєш ганьбою Німеччини. Хіба це не є справжня воля?

— Так, ти маєш рацію, але це нелегко. Я німець — і проти німців…

— Слухай, — сказав Вайс. — Мій батько був солдатом: в першу світову війну, мав георгіївські хрести всіх ступенів, ну, скажімо, як от ваші залізні, а його судив воєнно-польовий суд за те, що він закликав солдатів повернути зброю проти царя. Ти не зрадник, ні. Ти ворог ворогів Німеччини, фашистської кліки. Послухай, я тобі розкажу… Там, у тюрмі, я познайомився з кількома учасниками змови проти фюрера. Один з них хотів убити Гітлера тільки для того, щоб ліквідувати одіозну істоту, яка стала символом фашизму. Замінити його іншою, не такою скомпрометованою перед світовою громадськістю особою, якій уже в блоку із США та Англією вдалося б продовжити те, що не вдалося зробити Гітлерові… А інші, — сказав схвильовано Вайс, — сподівалися на те, що вбивство Гітлера стане сигналом до повстання антифашистських сил, на те, що Радянська Армія не дасть придушити це повстання і німецький народ дістане змогу обрати народний уряд. — Промовив сумно: — Мені якось довелося зустрітися з полковником Штауфенбергом — тим самим, що згодом зробив замах на Гітлера. Так от, коли він розмовляв зі мною, він усе старався вивідати в мене як в абверівця які-небудь відомості про підпільні організації німців і військовополонених. Мабуть, він шукав зв'язку з ними і, можливо, з радянським командуванням. — Розвів руками, додав: — Згодом, коли я дізнався в тюрмі, яка це була людина сильної волі і високих патріотичних поривань, мені було гірко думати, що я нічим не допоміг йому.

— Ну, розповідай про себе, — попросив Генріх. — Поділись враженнями в'язня. Коли тебе присудили до смерті, про що ти думав?

— Найважче було змусити себе не думати про смерть, вірніше, про безглуздя такої смерті. Уявляєш собі, впасти жертвою ворожнечі між двома фашистськими службами, і тільки… Перед стратою людина, якщо вона справжня людина, бореться з собою, скупчує всі свої сили, щоб умерти гідно, вона вся заклопотана цією думкою, її дух вільний від інших переживань. А що міг я? Навіщо було мені демонструвати гестапівцям, яким стійким може бути німецький фашистський офіцер перед стратою? Та на чорта це мені потрібно? І тому смерть здавалась мені особливо підлою, жахливою, і я не просто лякався, а достоту всю душу вивертало.

— Але