Читати книгу - "Щит і меч"

Усе це робилося не так для того, щоб зробити неможливе — очистити Берлін від руйнувань, як для того, щоб очищати націю від підозрілих елементів, держати в покорі людей, виявляти ремствуючих, усувати їх.

Гітлерові показували фотографії прибраних руїн як втішливе свідчення високого патріотизму німців і їхньої непохитної віри в перемогу.

Але Борман приносив фюрерові й інші фотографії — німців, що посміли мати сумнів у перемозі німецької зброї і повішені за це на ліхтарних стовпах.

І ті, і другі знімки могли бути портретом Берліна весни 1945 року.

Геббельс у своїх незліченних промовах пояснював берлінцям, як вони повинні розуміти той процес перетворення, що відбувається в структурі німецького суспільства у зв'язку з бомбуваннями: найбільших матеріальних збитків зазнають заможні верстви населення, і, таким чином, сама собою ліквідується матеріальна нерівність, отже, закладаються основи демократичного суспільства, віщав він. На руїнах було розклеєно оголошення: «Фірма гарантує будівництво після війни нового будинку, якщо чверть його вартості буде внесена негайно. І тут-таки за трафаретом лозунги: «Ми вітаємо першого будівника Німеччини Адольфа Гітлера!»

Вайс зупинявся перед такими оголошеннями та лозунгами, читав їх при бляклому світлі місяця. Вони були такі ж блюзнірські, як усмішка на обличчі мерця.

Він довго стояв і дивився, як на одній вулиці, перетвореній на купу уламків, вцілілі після бомбування пожильці очищають бруківку від каміння, тоді як у підвалах поховані їхні родичі.

І тих, хто намагався потай копати прохід до підвалу, сподіваючись врятувати своїх близьких або хоч би забрати звідти їхні тіла, наглядачі, лаючись, виганяли знову на вулицю. Якщо вулиця не буде очищена до ранку, винних у саботажі загрожували доставити у районні відділення гестапо.

Це був час тиші. Вайс бачив довгі черги берлінців біля водопровідних колонок. Біля магазинів похоронних речей розвантажували труни і складали їх у штабелі, що височіли мало не до покрівлі будинку, — товар, який ішов тепер нарозхват.

У скверах та парках старі сторожі обмітали мітлами запорошене листя дерев та кущів бузку — раніше їх поливали з брандспойтів.

На лавах або просто на чемоданах спали бездомні. У сірому присмерку обличчя людей здавалися сірими, наче присипані попелом.

Стіни вцілілих будинків були поспіль заклеєні плакатами, вулиці були загримовані, як багаті покійники, яких прикрашають на смертному одрі, щоб втішити родичів.

Потім місто почало знову здригатися від бомбових ударів.

У стратегії війни націстська Німеччина сподівалася на бліцкріг, і всі її бойові засоби були, зброєю нападу. Можливість війни на території самої Німеччини цілком виключалась із системи планування. Немає рації збільшувати випуск зенітних гармат, які на кожні дві тисячі пострілів влучають один раз. Це занадто висока ціна для того, щоб оплачувати нею захист німецького населення.

Коли в небі з'явились ескадрильї бомбардувальників, Вайс без особливих утруднень встановив, який ріденький був оборонний вогонь берлінської протиповітряної оборони, — він скидався на нікчемний фейерверк.

З'єднання важких бомбардувальників розвантажувались над Берліном організовано, неквапливо, скидаючи свій вантаж з розумною обачністю тільки там, де стежки вогненних трас зенітних снарядів були ледве помітні. Вони скидали бомби над густо населеними робітничими районами. Вони били по робітничому Берліну, полегшуючи гестапівцям їхню працю. Навіщо шукати тут антифашистів? Мертві, під руїнами, вони нікому не чинили турбот, не потребували навіть похорону.

Дивлячись на заграву пожеж, на повиті жалобним димом робітничі околиці, відчуваючи судорожні конвульсії міста, струшуваного бомбовими поштовхами, Вайс із сум'яттям та гіркотою думав про те, що у війні з фашизмом існує і щось зловісне, чуже цілям антифашистської коаліції.

Заводські масиви, що належали концернам, були ніби в зоні недосяжності, наче їх охороняв закон про недоторканність приватної власності, — гинули люди.

Місто здавалося мертвим, покинутим. У підвалах, наче в моргах, покотом лежали старі люди, жінки, діти.

З'єднання бомбардувальників не переставали діловито розвантажуватися над Берліном.

Небо здавалося кам'яною плитою, продірявленою авіамоторами. Від неї одколювались і падали на місто важкі уламки, лунко струшуючи повітря. Трасуючі снаряди й прожектори тільки освітлювали шлях їхнього падіння.

Повітряна хвиля видушувала шибки у верхніх поверхах будинків, і вони обсипались, як уламки льоду.

Буравлячий звук авіамоторів наблизився, навздогін за ним ковзнули голубі промені прожекторів і немов відсікли своїми негнучкими лезами від небесної плити гігантську брилу, і будинок, ні, не будинок розвалився, а цей відсічений чорний шматок неба, що впав на вулицю.

Вайс, оглушений, підвівся. Він встиг добратися до входу в метро у ту мить, коли стіна іншого будинку, повільно накреняючись, раптом обсипалась кам'яною лавиною.

Під низьким склепінням неглибокого метрополітену на кам'яній площадці перону, тісно скупчившись, сиділи й лежали покотом люди.

Кафельні стіни метро були прикрашені рекламами, що уславляють кондитерські вироби, пивні, бари і закликають відвідати місця розваги й відомі ресторани. Чини військової поліції з мідними бляхами у вигляді півмісяця на грудях, світячи кишеньковими ліхтариками, перевіряли документи. Білий світловий диск цих ліхтарів мав, напевне, силу удару, бо голови сахалися, коли він наближався, так, начебто над ними замахувався кулак.

Військова поліція користувалася бомбуваннями для виявлення тих, хто підлягав тотальній мобілізації — юнаків і старих людей.

Обходити бомбосховища простіше, ніж улаштовувати облави в будинках та на вулицях. Не стільки клопоту, та й безпечніше в укритті, не поспішаючи, не боячись бомбувань.

Чини військової поліції поводились, як добре виховані люди: виявлених «дезертирів» частували сигаретами. А в тих, хто був у черевиках, розрізували шнурки, щоб майбутні оборонці рейху не надумали втекти, коли їх поведуть на збірний пункт.

Вони виявляли тут також і психічно травмованих. Їх відвозили в «лікарні» й робили їм там укол ціаністого калію в серце — порядком чистки нації від неповноцінних екземплярів.

Ніхто не кричав, не стогнав, не метався, коли чути було гуркіт обвалу. Люди боялись, щоб їх не запідозрили в психічній неповноцінності. Матері нижче схилялися над дітьми, інстинктивно прагнучи захистити їх своїм тілом. Лежали, сиділи, стояли нерухомо, мовчки, ніби в'язні після вироку.