Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

– Не мала можливості… прибути раніше, – пробурмотіла я.

– Чому?

– Хворіла.

– Все літо??? – здивувався книжник.

– Так, – закивала я.

Компанія дивилася скептично. Ректор так само постукував пальцями – цей звук був наче відлік до моменту, коли мене викинуть. Книжник зітхнув.

– Ви книжниця? – поглядом вказав на мою Книгу.

Я кивнула.

– Де навчались раніше? Школа чи домашнє навчання?

– Домашнє, – ніяково мовила я.

Книжник примружився. Мечник з насолодою посьорбував із чашки та милувався стелею.

– А є якісь вагомі причини, чому ми маємо прийняти Вас до академії? В таких екстремальних умовах?

Я не знала, що відповісти. Не мала права розказувати, що я – вигнанка Полярної пустки, яка тільки зараз потрапила за Велику стіну і кілька зайвих днів провалялася в кущах. Ні, я зовсім не вміла вигадувати та спілкуватися з чужими людьми. Послухавши мою мовчанку, книжник розпачливо обернувся до ректора. Той тільки вигнув брови: «Давай, далі. Що таке?»

Книжник глибоко вдихнув.

– Покажете свою Книгу?

Я здригнулась. Якимось несвідомим порухом притиснула Книгу сильніше. Яке дивне відчуття заволоділо мною! Ніколи й нізащо не відпускати цього зшитку аркушів, хай навіть ризикуватиму життям.

– Ви ніколи раніше її не відкладали? – книжник вигнув брову.

Я похитала головою. Мечник закотив очі.

– Коли ж Ви її отримали?

– Сьогодні, – зовсім тихо мовила я.

Мечник пирхнув:

– Та наша пані в усьому неспішна!

Цілителька зиркнула на чоловіка. Той на ректора. А той лише хмикнув та всівся зручніше.

Я починала панікувати. Справді: чим я думала, коли вламувалась сюди? Я не вмію спілкуватись із людьми… Та я навіть Книгу відпустити не в змозі! Але варто себе змусити. Навряд чи це зарахує мене до студентів академії, та вже хоч щось.

Наче відриваючи від серця, я відпустила Книгу та простягнула її книжнику. Той уже не сподівався, але взяв її. Його ніби вдарили чимсь по голові.

– Жива Книга?! Беремо! – вигукнув він.

Мечник поперхнувся.

– Луко, ти здурів?

Проте книжник хапав якісь аркуші та починав записувати.

– Як Ви кажете Вас звати? Ейворі Сніжна? Вас зараховано до факультету книжників.

Я була приголомшена. Щастя звалилось на мене просто з неба. Невже все це лише через те, що мені випала якась Жива Книга? Я простила їй ґулю на потилиці відразу.

Ректор посміхнувся. Книжник перервав метушню і глянув на мене:

– Аж забув. Ми маємо стандартну процедуру перевірки на темрявомісткість. Якби Ви прийшли трохи раніше… Але там вже, напевно, нікого не має.

– Не біда, – сказав ректор. – Я думаю, Єва влаштує нам це.

– Так, звичайно, – підхопилась вона. – Можемо піти до лабораторії – і там все за стандартом… Або зробимо маленьку подряпинку, і я Вас зцілю. Подряпинкою, звісно, швидше, але всі чомусь хочуть за стандартом, – всміхнулась вона.

– Подряпинкою, – сказала я.

– Гаразд.

На ділі все виявилося простіше, ніж на слух. Цілителька вихопила звідкись голку, взяла мою руку та злегка дряпнула її. Потім занесла долоню, укрила сяйвом та теплом – і подряпинка стягнулась.

«Диво», – подумала я.

– Чиста, – повідомила вона.

Книжник кивнув.

– Завтра починається навчання. Першокурсники збираються на площі між корпусами на 9:00. Там Ви дізнаєтесь все необхідне та візьметесь до навчання.

Я кивнула в відповідь.

– Тоді до завтра. Буду радий мати Вас за студентку, – усміхнувся книжник.

Я знову кивнула, відібрала свою Книгу та, пом’явшись, пішла. Надто легко далась мені ця перемога, і я все ще не могла в це повірити. Повільними кроками спустилась донизу: вони гулко відбивались від стін. Так маленькі перемоги відбиваються від великих поразок, що оточують їх.

***

Нарешті. Бо вже починав хвилюватись, де вона запропастилась. Сюди від Стіни – не так багато місць, де можна провалитись під землю. Знайти не тих людей. Зробити не той вибір.

– Така сором’язлива дівчинка, – зронила цілителька.

– Нахабне розбещене дівчисько, – виправив мечник. – Терпіти не можу дівчат. А особливо, книжниць!

Ректор посміхнувся.

– Вона не книжниця.

Книжник мало не вдавивсь.

– Не зрозумів жарту, – прокашлявся він.

– У неї за спиною два кинджали.

– Не може бути, – заперечив мечник. – Я не бачив.