Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

– Що ж тоді?

– Я б хотіла поступити до академії, – випалила я.

– Що? – у жінки округлились очі. – Та ж завтра починається навчання! А Ви тільки зараз вирішили поступати?!

– Я… не мала можливості…

– І зараз також не маєте, – зауважила вона.

– Може, все-таки..?

– Приймальна комісія давно розійшлась. Хіба що Ви підете просто до ректора і якимось дивом зможете його переконати.

Я зрозуміла, що не все втрачено. Принаймні, якщо я витримаю стільки спілкування за один день і відкрию у собі дар переконувати.

– Не підкажете, де його знайти?

Жінка повагалась та сказала:

– Гаразд, я Вас проведу.

Ми рушили одними зі сходів та підійнялися на третій поверх. Далі вийшли на місток і потрапили до вежі між корпусами. Зсередини вона виявилась куди просторішою. Ті самі плити пастельних кольорів, тільки менше колон та скульптур… Зітхаючи, жінка повела мене ще вище. На п’ятому поверсі ми зупинились. З дверей виходив мечник.

– Ага, ще чого! Якщо ти це зробиш, я звільнюсь, – кинув, обертаючись. І ледве не наштовхнувся на нас. – А це ще що таке? – вигукнув він.

– Красуню одну вам привела, – мовила жінка. – Уявляєте? Поступати прийшла!

– Панянко, а Ви не здуріли? – визвірився чоловік.

– Я…

– Що там у вас? – гукнули з-за дверей.

– Нахабство вищого ступеня!

– Аж так?..

– Ну, що ж, – заметушилась жінка. – На цьому моя місія закінчується… Все інше до вас. До завтра! – махнула вона.

Чоловік у дверях міряв мене презирливим поглядом. Я аж зіщулилась, відчуваючи, які в мене шанси на успіх.

– Криштофе, невже ця прекрасна особа до тебе? – пустотливо визирнула якась жінка.

– Тьфу ти! Поступати прийшла!

Жінка здивовано закліпала.

– Гай-гай! – гукнув із кабінету чоловічий голос. – Так скоро посередині навчального року поступати почнуть!

– Ще краще: під кінець, – рикнув мечник.

– Що ж Ви, пані, так пізно?.. – похитала головою жінка.

– Ще б уночі прийшла! На повен місяць!

– Хай заходить, – пролунало раптом.

То був інший чоловічий голос – він вразив мене з перших слів. Такий владний і наче кам’яний, що перечити йому було ніби розбиватися об скелю.

– І ти, Криштофе, вертайся. Не дурій, – продовжував голос.

– Ще чого. Думаєш, у мене нема інших справ, крім як вислуховувати всяких дівчаток, які думають, що можуть поступати, коли заманеться?

– Так, я впевнений, що в тебе нема інших справ.

Чоловік у дверях люто зиркнув на мене.

– Прошу, пані, – процідив крізь зуби, запрошуючи мене увійти.

Я протиснулась повз нього боком, чекаючи, що він хлясне по мені мечем. Виявилось, що в кабінеті була ціла компанія: ота мила жінка та ще два чоловіки, крім того, що в дверях. Всі, крім одного, були молоді: у Полярній пустці то вважалося розквітом сили та здатності вбивства. Останній чоловік був старшим: років сорок, сорок п’ять. У Полярній пустці… то вже час віддавати кінці.

– Чаю? – раптом запропонувала жінка.

Я відзначила, що панове сиділи в кріслах навколо столу і кожен тримав чашку, над якою вилась пара. Але дізнаватись, що таке чай і чи зручно ним труїти непроханих гостей, я не хотіла, тому заперечливо хитнула головою.

– Мені налий, – буркнув мечник і завалився у вільне крісло.

Поки жінка поралась над невідомою рідиною, всі запитально дивились на мене. Я думала про те, що як розкрию рот, з нього не вилетить ні звуку.

– Як тебе звати? – запитав чоловік. Це саме він сказав мені увійти.

– Ейворі Сніжна, – відповіла я.

Прізвища вигнанців були набором клекотливих, дзвінких звуків, що мали лякати ворогів. Прізвища магів, які я вичитала з книг, були прості й банальні. Тож мені було нескладно вигадати собі нове та потренуватись його вимовляти.

Чоловік лише хмикнув. Він стукав пальцями по столу та зацікавлено дивився на мене. Щось дивне й напружене було в цій цікавості.

– Аскольд Дум, ректор академії, – відгукнувся він.

– Лука Сизий, завідувач факультету книжників, – відрекомендувався інший чоловік. Не той, якого я так розізлила.

– Єва Сиза, – усміхнулася жінка, наливаючи чай. – Завідувачка факультету цілителів.

– Дружинонька моя, – шепнув книжник.

– Криштоф Довбень, – оскалився останній. – Завідувач факультету мечників.

Незвикла до знайомств, я позабувала всі імена. Одне те, що мене впустили до кабінету, було неабиякою удачею.

– Отже? – глянув ректор. – Чому так пізно?