Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Я була нажахана: що значить, термін розгляду заяв скінчився?! Невже я не поступлю до академії? А що я робитиму тут ще один рік? Як я навчусь володіти своїм артефактом? І все через те, що я згаяла кілька днів, валяючись в кущах!

– Леле, Ви так зблідли! – мовила жіночка.

– І вже нема жодних шансів поступити? – видавила я.

– Ну… Я не впевнена… А може, Вам пощастить. Якщо підете просто зараз, а хтось там буде в доброму гуморі!

– Ясно, – я рвонула до виходу.

Та в самих дверях застигла.

– Вибачте, а у Вас є… звичайні книги?

– Що? Ну, звісно, є! – здивувалась вона.

– А… є така книга, щоб в ній пояснювались незрозумілі терміни?

– Ви про тлумачний словник? Звичайно є.

Я зам’ялась.

– То можна… його якось отримати?

– Звісно, можна! Це ж бібліотека! – вигукнула жіночка. – Але нащо він Вам?

Я просто остовпіла. Хто ставить такі запитання?..

– Та ні, я про те, що такими книгами користуються лише мечники та цілителі. А книжникам вони не потрібні! У Вас же є Книга, яка містить у собі більше, ніж усі звичайні книги, разом узяті!

Я засвоїла інформацію.

– Дякую. То не підкажете, як дістатись до академії?

– Перетнете площу, дійдете до кінця вулиці, а потім ліворуч… І четвертий поворот праворуч. Ви здалеку її впізнаєте.

– Ще раз дякую! – мовила я та поспішила геть.

Цього разу перетнула площу без пригод. Сонце хилилось на захід, близився вечір. Книгу я досі притискала так, наче це найбільший скарб у світі. Зрештою, жахливий натовп та підозрілі незнайомці вже не тривожили мене, бо для тривоги був більший привід – чи приймуть мене до академії?

Я мало не бігла. Багряне проміння і тіні створювали довкола химерні візерунки. Я опиралась бажанню спинитись і помилуватись, як могла. Та раптом я заклякла. По руці моїй повзла крихітна червона істота – і все, академія вилетіла мені з голови.

Я втупила у створіння захоплений погляд: що воно таке? В житті ще не бачила такої малої істоти! Зненацька цяточка знялась із моєї руки, опустилась на землю та всілась на стеблині. Не роздумуючи, я стала рачки, щоб зручніше було спостерігати.

Створіння було таке мале, як чверть мого нігтя, червона спинка всіяна чорними крапками. З азарту я взялась їх рахувати – всього сім. Істота жваво перебирала чорними лапками та повзала стеблиною. Я була в захваті. Я була причарована.

І продовжувала такою бути, аж поки не відчула на собі погляд. Загрозливий темноволосий хлопець витріщався на мене. Точніше, загрозливими я вважала всіх довкола, а цього особливо – такий файний меч висів у нього на поясі.

З цього я дійшла висновку, що стояти рачки тут не заведено.

Тож хутко підвелась та підхопила клунки. Він досі свердлив мене поглядом. Тож я вдала, що взагалі його не помітила, обійшла якнайдалі та попрямувала своєю дорогою. Спиною продовжувала відчувати, що він дивиться, і була напоготові, щоб схопитись за кинджали. Хтозна: можливо, за порушення моральних цінностей – таких, як ніколи й нізащо не стояти рачки – тут можуть пошматувати.

А проте, я спокійно дійшла до кінця вулиці та повернула ліворуч. Відрахувала четвертий поворот і рушила праворуч. Ще здалеку зрозуміла, що дивлюсь на академію: вона тонула в променях сонця, що торкається обрію.

«Та скоро споночіє!» – спохватилась я.

Рвонула вперед. Академія відмежовувалась височеньким муром, та в порівнянні з Великою стіною, він був просто крихітним. Брама була відкрита. За нею простягалась доріжка, обабіч шелестіли дерева, під ними спочивали пусті лави. Ліворуч та праворуч виднілись такі самі доріжки, усі вони сходились до центральної будівлі – а була вона грандіозною.

На кілька митей я завмерла перед нею, така була вражена: академія складалася з трьох корпусів, вони сходились до вежі посередині, із верхніх поверхів були перекинуті містки. До неба тягнулись і дрібніші башточки, вони височіли темними силуетами на тлі вечірнього неба. Хто зводив ці рельєфні стіни, хто виніс казкові скульптури на самі верхи?

А проте, не було часу на милування. Я рушила до парадних дверей та боязко зайшла всередину. В очі впала схожість із бібліотекою: підлога вистелена плитами, у ній відбиваються стіни та стеля. Від просторої зали розгалужуються коридори та сходи, майорять колони, обіч них горять вогні. А попереду невелике узвишшя – там випросталась скульптура грізного воїна, що пронизує тебе поглядом і наче вирішує…

«Нічого не вирішує!» – цитьнула на себе я.

Щойно забігла – і знову стала, як стовп. Куди далі?

Тоді роздалися дзвінкі кроки, долинув голос:

– Доброго вечора, Вам допомогти? – якась жінка спинилась і дивилась на мене.

Обіч неї у повітрі витала Книга. Побачивши таке, я втратила дар мови.

– Завтра на навчання, – продовжувала вона. – Ви з гуртожитку?

– Ні…