Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу;"

— Дельфіни?

— Так.

— Всі дельфіни, — сказав Артур, — зникли?

 — Так.

— Дельфіни? Ти кажеш, що всі дельфіни зникли? Це те, — запитав Артур, намагаючись бути абсолютно точним у цьому питанні, — що ти стверджуєш?

— Артуре, заради всього святого, де ти був? Дельфіни зникли в той же день коли я...

Вона пильно подивилась у його здивовані очі.

— Що?

— Ніяких дельфінів. Всі пропали. Зникли.

Вона подивилась на його лице.

— Ти насправді не знав цього?

З його здивованого виразу обличчя чітко було видно, що він не знав.

— І куди ж вони ділись? — запитав він.

— Ніхто не знає. Ось, що мається на увазі під словом зникли. — Вона зупинилась. — Хоча, є один чоловік, який каже, що знає де вони, але кажуть, що він живе в Каліфорнії, — сказала вона, — і ще божевільний. Я навіть думала з’їздити до нього, тому що він, здається, єдиний хто міг би роз’яснити, що зі мною трапилось.

Вона знизила плечима, а потім почала розглядати Артура.

Вона поклала свою руку йому на щоку.

— Я справді хотіла б дізнатися де ти був, — сказала вона. — Мені здається з тобою також трапилось щось жахливе. Через це ми й розпізнали одне одного.

Вона окинула поглядом парк, на який вже спустилися сутінки.

— Ну що ж, — сказала вона, — тепер в тебе є кому розповісти.

Артур поволі почав випускати з себе цілий рік його подорожей. Дуже довгий рік повний зітхань.

— Це, — сказав він, — дуже довга історія.

Фенчьорч потягнулась через нього і дістала щось із своєї сумки.

— А з цією штукою можна щось зробити? — запитала вона.

Річ, яку вона дістала із сумки була портативна і з батарейками, вся поношена, наче її кидали в доісторичні річки, пекли під сонцем, яке горить червоним у пустелі Какрафун, напівхоронили у мармурових пісках, які вистилають майже випарувані океани Сантраґінуса V, заморожували в льодовиках супутника планети Джанґлан Бета, футболили по кораблю, сідали, терли і просто знущались, і оскільки її винахідники розраховували, що з нею мають траплятись саме такі пригоди, вони завбачливо помістили її у міцний пластиковий корпус і написали на його корпусі великими дружніми літера слова: «Без паніки».

— Де ти це дістала? — запитав Артур, вражений, забираючи річ в неї.

— А, — сказала вона, — я думала це твоє. В машині Рассела того вечора. Ти впустив її. Ти був в багатьох місцях, що тут описані?

 Артур витяг Путівник по Галактиці для космотуристів з його захисного корпусу. Він був наче маленький, тонкий, гнучкий ручний комп’ютер. Він натис кілька кнопок і на екрані з’явився текст.

— В кількох, — відповів він.

— Ми можемо туди потрапити?

— Що? Ні, — різко сказав Артур, потім пом’якшав, але пом’якшав обережно. — Ти справді хочеш? — запитав він, з надією, що у відповідь почує ні.

Це був прояв неймовірної шляхетності з його боку не сказати: «Ти ж насправді не хочеш, чи не так?»

— Так, — сказала Фенчьорч. — Я хочу дізнатись, що це було за повідомлення, яке я втратила, і звідки воно прийшло. Тому що я не думаю, — додала вона, оглядаючись навкруги в густі сутінки парку, — що воно прийшло звідси.

— Я навіть не впевнена, — продовжила вона, обіймаючи Артура, — що знаю де це шукати.

Розділ 21

Путівник по Галактиці для космотуристів, як часто і старанно відзначалося раніше, річ доволі захоплююча. Це, по суті, як вказано в назві, путівник. Проблема в тому, чи вірніше одна з проблем, оскільки їх доволі багато, більша частина з яких постійно висять у цивільних, комерційних і кримінальних судах в усіх куточках Галактики, і особливо, де це можливо, в найбільш небезпечних її частинах.

Попереднє речення має сенс. Це не проблема.

Ось вона:

Зміни.

Прочитайте знову і ви зрозумієте.

Галактика — це дуже мінливе місце. Чесно кажучи, кожна її частинка кудись рухається, постійно змінюючись. Нічний кошмар, подумаєте ви, для скрупульозного і сумлінного головного редактора, який старанно намагається тримати весь цей масивний, деталізований і складний том оновленим відповідно до постійно мінливих обставин і умов, які Галактика вибльовує кожну хвилину, кожної години, кожного дня, і ви будете не праві. Де ви будете не праві, так це в тому, що ви не зможете усвідомити, що редактор, як і інші редактори Путівника колись не могли, не має ні найменшого уявлення про значення слів «скрупульозний», «сумлінно» чи «старанно» і, здається, дудлить цей кошмар через соломинку.

Статті можуть оновлюватись через Суб-Ета Нет. А можуть і ні. Все залежить від їх популярності.

Візьмемо хоча б для прикладу випадок з Бреквінда на Фот Алавара — цей окутаний міфами, легендами і отупляюче нудними 3D міні-серіалами, дім чарівних і магічних Фуолорнських Вогняних Драконів.

В Стародавні часи, коли Фраґіліс ще співав, а Саксаквін з Квінелюксу панував на тутешніх землях. Коли повітря було солодким і ночі духмяними, а всім іншим якось вдавалось виживати чи щось типу того. Хоча, як заради всього святого, вони могли подумати, що будь-хто міг би, навіть віддалено, повірити у таке абсурдне твердження, що з усім цим солодким повітрям і духмяними ночами, та ще з такою дрібницею, як незаймані, про яку не кожен знає, ніде було і цеглини кинути, на Бреквінда на Фот Алавара, аби не зачепити принаймні з півдюжини фуолоронських вогняних драконів.

Та чи хотіли ви кидати її, от це вже інше питання.

Не те, щоб вогняні дракони не були особливо миролюбними істотами, тому що вони, насправді, були. Ці тварини обожнювали мир до нестями. І це масове обожнювання до нестями, часто ставало проблемою. Знаєте, люди часто завдають болю тим кого люблять. А тепер уявіть це в масштабах фуолоронського вогняного дракона, з його подихом, як у ракетного прискорювача, і зубами, наче паркова огорожа. Ще одна проблема була в тому, що коли вони були в настрої, то дуже часто завдавали болю тим, кого люблять інші люди. Додайте до цього всього відносно малу кількість божевільних, які, насправді, ходять по цих місцинах і метають цеглою, і в результаті отримаєте велику кількість людей, які завітали на Бреквінда на Фот Алавара, і серйозно постраждали через драконів.

Та чи вони насправді хотіли це робити? Ні.

Чи вони хоч коли-небудь оплакували свою