Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

Сергій мимоволі згадав своїх загиблих у Маріуполі дідуся з бабусею та великі хрумкі чебуреки, з м’ясом та сиром, які смажила його бабуся.

— Наш дім був у Голій пристані… Його змило під час підриву Каховської греблі. Маму вбили під час нашої евакуації, брат загинув під час визволення Херсону, бабуся померла вже тут, серце таки не витримало потрясінь. Я хочу до України, але дідусь єдиний, хто у мене полишився. Я обіцяла бути з ним до кінця. Але навіть потім, не знаю, як повертатися до руїн, на які перетворився дім мого дитинства, батьків. Душа рветься, а здоровий глузд натякає, що це не найрозумніше рішення. Та й Гола пристань досі окупована…

— Вибачте, — тільки й зміг вичавити з себе Сергій.

— Вам немає за що просити вибачення. Точно не вам. Бо ж ви свої сиві скроні і цей протез явно не на серфінгу заробили… — повернулася до нього жінка, сумно посміхнулася. — Так дивно усвідомлювати, що твоїх рідних немає, а життя триває, світ і не помітив… Мій дід каже, що я повинна жити за них всіх. Але як?

— Складіть план. Що з їх мрій ви б змогли виконати, кому допомогти, що реалізувати, — зітхнув чоловік, який і сам шукав відповіді на ці питання. А ще трохи засмутився, що панянка виявилася надміру уважною. Він же тішив себе надією, що коли просто сидить, то протез непогано маскують штани. Якщо й маскують, то явно не від усіх.

— Думаєте допоможе?

— Кажуть, коли визначишся, що саме треба виконати, стає простіше з питанням «як».

— Можливо… Вибачте, що загрузила вас. Щось накотило.  Мабуть, варто було хоч назватися для початку, —  ніяково посміхнулася жінка. — Мене звуть, Стелла.

— Буває. Сергій.

— Приємно познайомитися.

— Навзаєм.

Кішка задумливо поглянула на людей, що неспішно спілкувалися та прикривши очі розслаблено розтяглася на теплих камінчиках.

Ірада

Ірада відкрила очі, обвела розгубленим поглядом кімнату, намагаючись згадати де це вона, але цієї миті відкрилися двері і до приміщення зайшов Бохлейн. Він ніс широку тацю, заставлену їжею, смачний аромат якої впевнено посунув враження від яскравого сну.

— Добрий ранок? — посміхнувся дівчині Бохлейн.

— Так… Ти вже й за сніданком сходив?

— Прокинувся раніше, але ти так солодко спала, що вирішив тебе не турбувати. Вийшов прогулятися і зустрів свого начальника з кількома впливовими особами.

— От в житті не повірю, що той зашкарублий старець, навіть з подачі аристократів, запропонував тобі принести мені сніданок, — критично скривилася Ірада.

— І матимеш рацію. Його думки працюють зовсім в іншому напрямку. Він мені влаштував за сніданком ділову зустріч та запланував ще кілька на день. Вирішив скористатися шансом залучити до наших досліджень додаткові сили та фінанси.

— О ні, так не чесно. Це ж свято мало бути приємним і веселим, а не зануреним у нудні розмови пересипані цифрами та формулами… — розпачливо протягнула Ірада.

— Так, я знаю. Вибач. Я теж подумав, що ти не захочеш слухати наші спеціалізовані розмови, тож знайшов тобі альтернативу. Думаю, ти зацікавишся прогулянково-оглядовим польотом, який там зранку анонсують. Обіцяють мальовничі види та незабутні враження. Але щоб встигнути туди, варто починати вже снідати.

— Згодна, політ це значно цікавіше, —  просвітліло обличчя дівчини. —  А ти зі мною точно не можеш полетіти? — прохально додала вона вибираючись з ліжка.

— На жаль ні, кохана. Вчора мій керівник познайомився з кількома  впливовими особами, які теоретично згодні підтримати наші дослідження. Але щоб цю теорію перевести в практичну площину,  потрібно ще з ними поспілкуватися, обговорити доцільність та можливості, переконати їх у нагальності та необхідності наших досліджень. Дуже часто, якщо не підштовхнути, люди так і не проходять шлях від бажання щось підтримати, до практичних кроків в цьому напрямку.

— А я все думала, куди це ти вчора зник, полишивши мене на поталу шанувальників. А ти, виявляється, вчив аристократію нагальності практичних кроків, — хмикнула Ірада.

— Хто ще був полишений на поталу, — розсміявся Бохлейн. — Ти ж всіх невимушено розсортувала в порядку пріоритетів, створивши з суцільного хаосу зручний для тебе витвір мистецтва.

— Принаймні старалася, — посміхнулася дівчина вдягнувшись та прямуючи до сніданку, який Бохлейн поставив на столику. — Шкода, що ти зайнятий. От полечу сама, а ти потім знову питатимеш, звідки я черпаю свої ідеї.

— Не питатиму. У тебе зараз занадто багато ймовірних джерел… — зітхнув чоловік посуваючи дівчині тацю зі сніданком та взявши до рук одну з чашок. — Були ще довільні підключення до Зовнішнього поля?

— Нічого суттєвого не було, — широко посміхнулася Ірада та поспіхом зайнялася їжею. Розповідати про чергове сновидіння та давати Бохлейну привід перевіряти показники її енергетичного поля, дівчині не хотілося, аби знову не отримати порцію турботи. Не здавалися їй ті сни якоюсь проблемою, загрозою чи благословенням. Можливо, справжні декхаї якось інакше це відчувають, але у неї то просто цікаві сни, хіба що занадто детальні. Але ж і звичайні сни такими бувають. Науковці навіть визначили завдяки яким саме процесам у мозку. Науковці взагалі багато чого можуть пояснити, шкода тільки, що в цій сфері  їх пояснення занадто варіативно-неконкретні.