Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт 📚 - Українською

Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Баришник дур-зіллям" автора Джон Сіммонс Барт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 364
Перейти на сторінку:

— Ганьба! Ганьба! — вигукнув Бен ще раз, погрозливо хитаючи пальцем в його бік на превелику втіху всьому товариству.

Ебенезер спробував знову, але спромігся лише підняти руку і безсило її опустив.

— Тримайся від нього подалі! — попередив хтось стривожено. — А то він зараз знов закацубне!

— Ганьба! — заревів Бен.

Ебенезер ще якусь мить витріщався на Джоан, а потім нетвердою ходою швидко перетнув усю кімнату і вибіг геть із винарні.

7

Розмова між Ебенезером і шльондрою Джоан Тоуст та розповідь про Великого Самця «кровосісю»

Зазвичай після подібної халепи Ебенезер, зачинившись у своїй кімнаті, провів би декілька годин без руху, поринувши в роздуми. За старою звичкою (оскільки злі жарти подібного штибу в «Медальйоні» не були для нього новиною), трохи оговтавшись, він всідався за письмовий стіл та брав до рук люстерко. Витріщивши в нього свої баньки, він розглядав своє обличчя, що тільки під час подібної мани, яка находила на нього, і залишалося спокійним. Але цього разу, знову зустрівшись поглядом зі своїм vis-à-vis, вираз обличчя, яке він там спостерігав, аж ніяк не можна було назвати відсутнім; навпаки, там, де зазвичай він міг би подибати безтямний, вирлоокий погляд сови, його очі нині, здавалося, бачили безладну метушню ластівок навколо димаря; коли іншим разом у своїй голові він не почув би нічого іншого, окрім шелесту безмежного всесвіту, наче його макітра була викинутою на берег мушлею, то тепер обличчя пітніло, вкривалось плямами, а в голові марились уривки якихось сновидінь. Він роздивлявся вуха, яких торкалась рука Джоан Тоуст, немов цим міг знову викликати в них колишній трепет, і коли, зрештою, йому це не вдалося, він з тривогою усвідомив, що тепер вона тримає у своїх руках не вуха, а його серце.

— О, Господи! — вигукнув він. — І якби ж то я зміг відповісти на цей виклик як годиться!

Сповнений мужності звук власного голосу зупинив його. Крім того, це було вперше, коли він розмовляв сам із собою вголос, і йому від цього не було соромно.

— Якби ж то я мав ще один шанс, — зізнався він собі, — то я б уже не проминув такої нагоди! Господи, як же розбурхали мене ці очі! У який же жар кинуло мене від цих грудей!

Він знову взяв люстерко, скривив обличчя і запитав;

— Ну, і хто ж ти, друже мій дивак, тепер? Агов! Я бачу, в тобі нуртує кров, у твоїй душі неспокій! Джоан Тоуст мала б справу зі справжнім чоловіком, якби ж то тільки ця діваха зараз опинилась тут!

Йому спало на думку повернутися до «Медальйона», щоб розшукати її, у надії, що вона таки не піддалася на вмовляння Бена Олівера. Але зараз, так швидко після своєї втечі, йому не хотілося знову зустрітися зі своїми друзями, це по-перше, а по-друге…

— А хай буде проклята ця моя невинність! — вилаявся він, грюкнувши кулаком по чистих аркушах на письмовому столі. — І що мені відомо про такі речі? Ну, прийшла б вона до мене? Дідько! І що тоді?

— І все ж таки: зараз або ніколи, — похмуро сказав він сам собі. — Ця Джоан Тоуст бачить у мені те, що жодна жінка досі ніколи не бачила: чоловіка поміж чоловіків. І хтозна, може, вона мене ним і зробила, бо коли б ще я розмовляв сам із собою? Коли б ще я відчував себе таким спроможним на все? Годі, до «Медальйона», — наказав він собі, — або ж так ліваком і в могилу зійду!

Проте він так і не підвівся з місця, поринувши натомість у вир плутаних і хтивих мрій, де йшлося про порятунок і наступну вдячність; про кораблетрощу або моровицю, яку вони пережили разом, залишившись у живих; про викрадення, втечу, розбійний напад; і найсолодша з усіх мрія — те, як він, будучи вже на вершині слави, недбало виказує свою поблажливість. Коли ж нарешті прийшло усвідомлення того, що вже ні в який «Медальйон» він не піде, він у відчаї ще раз повернувся до свічада.

Вид власного обличчя заспокоїв його.

— Ну що, старий! Ооо-ооо! Гей-го! Фа-ла!

Він скоса дивився в люстерко, кидав на нього злі погляди та кривлявся, аж поки на очах не виступили сльози, а потім, виснажений, впав обличчям на свої довгі руки. Невдовзі він заснув.

Але за якийсь час знизу хтось постукав у вхідні двері, і перш ніж Ебенезер встиг прокинутись як слід, щоб здивуватися, хто б це міг бути, двері відчинив його слуга, Бертран, якого кілька днів тому прислав Ебенезерів батько. Цей Бертран був старий парубок з худим обличчям та широко посадженими очима, якому було вже під п'ятдесят, ледве знайомий Ебенезеру, оскільки Ендрю найняв його, коли наш молодик ще навчався у Кембриджі. Приїхавши із Сент-Джайлза, він мав при собі в запечатаному сургучем конверті записку такого змісту:

Ебенезере,

подавець цієї записки, Бертран Бертон, мій слуга з 1686 року, а віднині твій, якщо ти тільки цього схочеш. Він доволі старанний парубок, хоча трохи й зухвалий, та може стати тобі у пригоді, якщо не забуватимеш ставити його на місце. Місіс Твіґґ і він чогось не поладнали, і дійшло до того, що я мусів або звільнити його, або ж втратити її, а без неї я навряд чи зміг би утримувати дім. З огляду на те, що для мене було б непростим рішенням так одразу звільнити чоловіка, чий єдиний недолік полягає в тому, що він досить часто забувається, не забуваючи при цьому діла, я вирішив його віддати на службу до тебе. Я платитиму йому платню перші три місяці; після чого, якщо захочеш, то можеш залишити його у себе, бо гадаю, твоя посада у Пітера Паґґена тобі це дозволяє.

І хоча його теперішньої платні в Пітера Паґґена, яка залишалася незмінною з 1688 року, ледве вистачало на те, аби утримувати себе, Ебенезер, втім, з радістю прийняв Бертрана до себе на службу, принаймні на ці три місяці, оскільки це йому нічого не коштувало. На щастя, кімната по сусідству з його власною натоді була вільна, і він домовився з домовласником, що Бертран

1 ... 23 24 25 ... 364
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"