Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

Вздовж села протікала річка, з якої найчастіше брали воду, багато хат мали свої водозабори, але як пережиток давніх часів, коли в нашому селищі ще не було чути про водопровід, була збудована криниця в його середині. Німці чудово попрацювали, колодязь міцний і облицьований каменем, не тільки функціональний, але і красивий. Він обслуговував переважно тих, чиї колодязні насоси працювали від електрики, оскільки в разі відключення струму їм доводилося йти на площу по воду. Взимку річка часто замерзала, і тоді воду брали з криниці. Навколо лебідки, зробленої зі шматка стовбура дуба, був щільно обмотаний міцний ланцюг, на кінці якого стояло металеве відро з уламком колишнього німецького мінометного снаряда у вигляді тягарця.

Коли колодязь очистили від снігу, а Бернард керував процесом, було помічено, що ланцюг розмотався, а на кришці немає відра.

– Впало? – голосно запитав Бернард, потім схопив рукоятку своєю великою рукою і почав крутити її, піднімаючи угору, наповнюючи околицю рівним скрипом, що доносився від підшипника, оскільки мастило при такій температурі замерзло.

– Може, обірвалося? – запитав Стах, його сусід.

– Скоріше, примерзло, – відповів селищний голова і ще сильніше напружив м’язи, бо відро було дуже важко піднімати.

– У криниці? – здивувався Стах. - Неможливо.

Він мав рацію, такого не буває, вода в колодязі не замерзає, може, не тому, що пекло ближче до землі, як казали старі люди, а тримає температуру.

Спершу вони побачили ногу, одягнену в темно-коричневу панчоху, товсту й зимову, схожу на гілку дерева, що відламалася під напором снігу й впала в колодязь. Друга нога стирчала вбік, оголюючи стопу, синю й обтерту.

Бернард, Стах та Вєсєк не панікували, не кричали, нічого подібного. Не кажучи зайвого слова, вони підійшли до криниці та разом витягли відро. Ануля була встромлена головою вниз у саме дно відра, аж бляха прогнулася. Вузькі плечі дівчини теж впиналися у відро, а руки згиналися неприродно, жахливо, як гілки безлистого дерева, що б’ються об вікно покинутого будинку листопадової ночі. Наче хтось на мить посадив її догори дном у це відро, як саджанець яблуні.

Тіло було тверде, як дошка, як наш одяг, коли ми його знімаємо після пастушої меси, не через мороз, а просто трупи стають застиглими після смерті. Може, щоб нікуди не могли втекти?

– Покличте Янека, – наказав Бернард, поправляючи шапку, потім знімаючи верхній одяг й укриваючи нещасну дівчину, щоб дати їй хоч трохи спокою після смерті.

Він важко дихав, бо його поношена куртка, хоч і велика, бо він був високий чоловік, не хотіла триматися на зігнутих анулиних ногах і руках. То нога стирчала, то рука, то все сповзало з тіла.

Ніби вона хотіла, щоб усі побачили, як її покривдили, оповідав він пізніше.

РОЗДІЛ 14

Холодний труп

Рік 2023

Ян Ришь їх дуже здивував і з’явився о восьмій ранку. Двоє поліцейських очікували, що вони більше не побачать його в будівлі комендатури поліції Єлєньої Гури, і що їм доведеться спробувати інші засоби, щоб повернути його, але шанси були невеликі. Вони могли розраховувати лише на добру волю відставного міліціонера.

– Колеги ж не місцеві, тому ви, напевно, не їли пончиків з "Бристольки", – сказав він, ставлячи картонну коробку на стіл.

– Ми спимо в готелі, – пояснив комісар Подима. – Сніданок включений в ціну, але досить середній.

– Тоді запрошую.

Пенсіонер відкрив коробку, і їхні почуття захопили акуратно складені пончики, величезні та випуклі, щедро вкриті глазур’ю, ідеально коричневі.

"Як панчохи Анулі", — подумав старий міліціонер.

– "Бристолька"? – запитав Сукєнник, обережно взявши в руку один пончик. Його повне тіло показувало, що він навряд чи відмовиться від таких смаколиків.

– Зараз нею керує вже друге покоління кондитерів, – відповів Ян. – Пончики роблять тридцять п’ять років, вони завжди неймовірні, на смак такі ж, як за комунізму, коли ніхто не знав про засоби покращення смаку. І не хапай його, як палаючого їжака, – прокоментував він, побачивши, що нижчий із поліцейських робить гімнастичні жести, щоб не забруднитися. – Забруднися глазур’ю, нехай начинка стече по підборіддю, насолоджуйся ароматом. Заради Бога, це молоде покоління ні до чого не годиться.

Вони почали їсти пончики, і Ян побачив, що смак їх купив. Не дивно, кожен шматочок навіював спогади про рідний дім, про матір у фартушку, яка стоїть над столом, про гаряче сало, про грішки солодких дитячих насолод.

Довгий час від чоловіків було чутно лише чмокання, запивання кавою та бурмотіння задоволених. Як багато століть тому, коли гостя спочатку зустрічали пирогом, а вже потім вирішували всі важливі справи, бо з повним шлунком людина більше схильна до миру, ніж до війни.

Коли в коробці залишився чудовий спогад про досягнення другого покоління єлєнянських кондитерів, коли каву випили і витерли рота, пішли запитання.

– То ви знайшли Анулю? – сказав Подима.

– Так.

– Її труп, я так розумію.

– Так.

– Акт розтину не зберігся, – перебив Сукєннік.

– А шкода, – відповів Ришь, зручніше вмощуючись у кріслі. – Її витягли з колодязя, який стояв посеред селища, сьогодні його засипали, воду з нього ніхто не хотів брати.

– Не дивно, – прокоментував Сукєнник.

– З першого погляду важко було зрозуміти, чи вона впала туди сама, чи її хтось зіштовхнув; Зовнішніх пошкоджень, які б свідчили про боротьбу чи бійку, на ній не було. Усе це виглядало моторошно, все одно ми сфотографували, один хлопець був запаленим фотографом, мені здається, його звали Мітек, зараз не пам’ятаю. У всякому разі, на моє прохання він зробив рівно п’ять фотографій дівчини, бо в нього було якраз стільки плівки. Він їх відразу проявив і дав мені, вони були додані до справи.

– Які загинули, – зазначив Подима.

– Ну що ж. – знизав плечима Ришь. – Нічим не можу допомогти.

– Опишіть, будь ласка, – попросив Сукєнник.

– Дівчина впала вниз головою у відро, яким набирали воду з колодязя, удар був мабуть сильним, бо погнуло дно відра, звідки я зробив висновок, що бійка все ж-таки була.

– А якби сама впала, то заглиблення  не було б? – засумнівався Подима.

– Колеги, я знаю, що для