Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Це з якого боку глянути. Для когось — так, а для когось — ні.

— Это как? A-а… Участница УПА?

— І пишаюся цим.

У купе знов запанувала тиша, яка порушувалася лише перестукуванням вагонних коліс.

— Может такое быть, — порушив тишу Петро Миколайович, — что именно я гонялся когда-то за вами.

На цей раз здивувалася Марія. Вона закліпала очима й здивовано перепитала:

— Себто як?

— Тогда я служил в госбезопасности.

— Ось у чому справа! Енкаведист!

— Именно так, но немножечко не так! — майже весело відповів їй попутник, — госбезопасность.

— Не розумію, що ж тут веселого? — здивувалася Марія.

— Ну, как же! Это же как сюжет из дурацкого фильма! Свести в одном купе энкаведиста и националистку! Как говорит мой внук: обалдеть можно! Сейчас откроется купе и войдут Эркюль Пуаро и вечный его помощник капитан… как там его? На букву «Г»… А утром им придется расследовать кровавое преступление: бывший энкаведист, зарезанный бывшей националисткой! Как вам сюжетик?

— І зовсім не смішно… Дурня якась… Потрібно мені вас різати!

— А могли бы? Рука поднялась бы?

— Зараз? — Марія знизала плечима, — зараз, мабуть, ні. Стара вже…

— И только? А тогда? В сороковых?

— А хіба ви нас не вбивали тоді? Ви — нас, ми — вас…

— Или наоборот: вы нас, мы вас…

— Не треба було приходити! Хіба вас хтось кликав?

— А разве нас кто-то спрашивал? Был приказ, обязан подчиняться!

— Так гітлерякам теж наказували, але ж із них вини ніхто не знімає! А ви за наказ ховаєтесь… Прийшли, завоювали та дивуєтесь, чого ж це проти вас народ піднявся? А якщо було б навпаки: ми вас завоювали, то ви б себе як поводили?

— Так ми ж вас от польских панов освободили!

— У Польщі Сибіру нема!

РОЗДІЛ 8

СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЛЮТИЙ 1940 РОКУ

Батько прийшов додому явно збентежений. Випив з цебра крижаної води, скривився, бо холод попав на хворий зуб, і сів на лаву.

— Доню, я оце зі сільради прийшов. Викликали і…

— Що сталося? — захвилювалася мати.

— І сам не знаю… — батько знизав плечима й почухав потилицю, — словом, так, доню, сільрада направляє тебе вчитися до Тернополя. На вчительку…[20]

— Мене? Та мене саму треба вчити… — здивувалася Марійка. — А весілля?

— Та я їм казав: дочка вже засватана! Яке навчання?! А голова каже: нічого не знаю, є рознарядка з Тернополя. Треба двох дівчат направити до педагогічної школи, ось документи і післязавтра, у перший день п’ятиденки, щоб їхала… — батько поклав на стіл складений учетверо аркуш.

Марійка обережно взяла та розгорнула його:

— Направлення… — прочитала вона, і додала з подивом, — на вчительку…

Мати сплеснула руками:

— Не пущу! Що їй, молодій дівці, самотній, робити у місті? Ще чого…

— Ти, Килино, не квапся… А може, це й правильно? Буде Марійка вчителькою, грамотною, письменною людиною… Хіба це зле?

— Я з тобою двадцять років живу, чи для тебе є якась різниця, можу я писати та читати, чи ні? Хіба для того, щоб за худобою ходити, грамота потрібна? Саму дівку до міста не пущу і край!

— Мамо, а що я хочу, то не важливо?

Мати сторопіла:

— Доню…

Батько теж із подивом подивився на Марійку:

— Ти бач…

— Я подумаю, — твердо відповіла Марійка, — а весіллю навчання не завадить!

— Доню…

— Я піду до Василя, що він скаже! — Марійка вдяглася та вийшла.

Мати ще довго стояла розгу блена. Коли це донька встигла подорослішати? Як вона цього не побачила? Вона цього не відчула навіть тоді, коли доньку сватали. Ну, сватали то й сватали… Марійка і після сватання залишилася такою ж лагідною, доброю та слухняною маминою улюбленицею, а тут на тобі! Сказала лише пару слів, але як сказала! Наче іскру висікла кресалом!

Марійка пішла не до Василя, тобто до Василя, але не до того. Вона пішла до Пана Коцького, станичного. Перш за все — справа. Той стояв на ґанку, пускаючи дим — якраз вийшов закурити.

— О! Марійко… — стурбувався, — що трапилось?

Було від чого турбуватися та тривожитися. Марійка ледь не вскочила у халепу в Кулинцях. Її мало не схопив якийсь енкаведист, коли вона вночі поверталася після виконаного завдання. Допомогла кмітливість: сховалася за криничним зрубом, ледь не втроє склалася, він пробіг поруч і не побачив. Коли пан Коцький взнав про її нову пригоду, лише похитав головою:

— Ну, відчайдух!.. Мала б бути обережнішою…

А зараз знов якийсь незапланований візит.

— І сама не знаю… Порадитися треба… Вуйку, сільрада направляє мене до Тернополя, вчитися на вчительку. Не знаю, що робити… Адже я вже засватана, та й наша справа… Думаю, якщо потрібно, я ж можу відмовитися, га?

Василь із полегшенням перевів дух:

— Стривай, доню, стривай… Відмовитися ти завжди встигнеш, у кайданах же не повезуть! Але нашій справі потрібні освічені люди, і дуже важливо, чому ти будеш навчати у школі наших дітей. Це так важливо, що ти собі навіть і не уявляєш. Тому їдь, доню, їдь та вчися. І, крім того, ти нам і там будеш корисна. Чи ти думаєш, що наших людей нема у Тернополі? Я потурбуюсь, щоб тебе там знайшли. А поки тебе не знайдуть, ніякої самодіяльності! Придивляйся до людей — це головне твоє завдання. Якщо потрібно буде вступати у комсомол — вступай, вивчай усе, чому навчатимуть, адже знання ніколи зайвими не бувають. І, крім того, зброю ворога потрібно знати, тому вчись! А весілля… А весіллю це не завадить! Справимо, як належить, за це не турбуйся!

— Добре, вуйку, я так і зроблю.

Звістка про те, що Марійка їде у Тернопіль вчитися на вчительку засмутила нареченого, але дівчина твердо стояла на своєму: поїду і буду вчитися! Хлопцеві нічого не залишалося, як погодитися. Залагодивши справу з нареченим, дівчина пішла до сільради. Секретарка зраділа її приходу.

— От добре, Марійко, що ти зайшла! Мені не прийдеться до вас чимчикувати!

— А що ще сталося?

— Любомирові скільки років?

— У липні сімнадцять.

— Отже, підпадає… За день при школі будуть відкриті заняття з підвищення грамотності. Він читає? Пише? А з Тернополя прийшов папір: усі допризовники повинні пройти курси, аби бути письменними. Ось так, а ваш Любомир до