Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я по справі! — твердо відповіла Марійка, і хоча дуже розлютилася, але промовчала. Ще чого! Її, Марійку, Василеву наречену, хвойдою обізвали, але що робити?! Найперше за все — справа!
— Зараз… — пробурмотіли в дверях.
Нарешті вийшов Кость, глянув незадоволено на дівчину, висякався та запитав:
— Чого припхалася?
— Летуне, на тебе чекають, треба порадитися.
— Про що?
— Не знаю, то не моя справа. Збирайся швидше, я відведу.
— А ти хто така? Я тебе досі не бачив…
— Хай тебе не обходить. Збирайся…
— Ну, добре… Зачекай.
Марійка привела Летуна до хати, з якої ранком його разом із родиною випхали на вулицю кляті совєти. На городі, під темними кущами, на Костю чекали четверо хлопців, у яких він впізнав членів своєї пятірки, трохи далі стояв ще хтось, але хто саме видно не було.
— Летуне, як ти вважаєш, справедливо то буде, якщо совєти користуватимуться майном твоєї родини? Тим, що будували твій дід, прадід, батько та й ти сам? А може, півня підпустити?
Той з радістю пристав на таку пропозицію. Нічого він не бажав зараз із такою силою, як «віддячити» новій владі. Придивившись до того, хто стояв окремо, він упізнав Івана, завідувача Кулинецькою поштою.
— Костю, — раптово запитав його той із темряви, — навіщо ти здав енкаведистам Олеся?
Від несподіванки хлопець здригнувся, бо не очікував такого запитання, адже пройшло вже понад три тижні з тієї клятої ночі. Наче все було тихо, і він вже трохи заспокоївся, тільки довго не засинав: на душі було паскудно.
Наче розум у нього затьмарився тоді… Може, йому це наснилося у жахливому сні? Може, цього взагалі не було, примарилося… Боже, що він зараз не віддав би, щоб повернути ту мить та все зробити інакше! А Христя, яку він так кохав, ради якої зганьбив своє ім’я навіки, наче щось відчула і взагалі припинила розмовляти з ним, тільки дивилася з ненавистю, а очі в неї так горять, так палають, що можна цигарки припалювати… Нічого у нього не вийшло, тільки став зрадником, негідником… Він відчув, що зараз має статися, але раптово в ньому прокинулося таке бажання жити! Жити, дихати, бачити світ, знати, що десь поруч живе Христя, хай з іншим, але поруч! Живе! Ходить влітку по траві босоніж… Він навіть побачив краплини роси на травинках, по яких легко, майже невагомо, йде вона… У вишитій сорочці, гладенько зачесана і всміхнена… Посмішка… Вона посміхається, але не йому.
«Кому? Олесь! Он де він стоїть! За деревом…» — і не розуміючи, що робить, чи все це привиділося йому, чи відбувається насправді, він рвонувся до Олеся. Йому потрібно було сказати, що не винен! Слово честі, не винен!
— Ах ти, гад… — і Костя відчув, як по його животі заструменіло щось тепле, а на губах зненацька посолоніло, з краєчка губ потекла цівкою кров, чорна вночі. Він ще стояв із заплющеними очима, невідомо за що тримаючись, а кожен з п’ятірки підходив та бив його ножем, а вуйко Іван, головний поштар у Кулинцях, стояв поруч і мовчав, здригаючись від кожного удару, наче то били його самого. Нарешті Костя заточився, у нього підігнулися ноги, і він впав у сніг, який почав чорніти біля грудей, і чорнота ця розповзалася все більше й більше.
— Відлітався Летун… Ходімо, — хрипко сказав Лось, — треба довести справу до кінця.
Вартового, який сховався від морозу, притулившись до стосу дров, задушили, закинувши зі спини на шию мотузку, а ще за десять хвилин будинок Мазурів запалав, підпалений із чотирьох боків.
***
За вікном вагона потихеньку згасав день. Давно десь позаду залишився Тернопіль, у вікні темними тінями миготіли дерева та стовпи. Петро Миколайович ще разок приклався до стаканчика, просто Марія теж зробила вигляд, що ковтнула трохи коньяку. На якийсь час у купе запанувала тиша.
— Ви ж не з Тернополя? — неочікувано запитала просто Марія.
— Почему вы так решили?
— Ну… Взагалі… У Тернополі російською майже не розмовляють.
— Маєте рацію, — на досить пристойній українській відповів Петро Миколайович, — але ви помилилися. Зараз я дійсно не мешкаю у Тернополі, але прожив на Тернопільщині… Скільки ж я прожив тут? Здається, років з дванадцять. Ще з довоєнних часів, але знаєте… Російська моя рідна, тому віддаю перевагу саме їй. А що, це вас турбує? Вам неприємно? — він посміхнувся, — чи ви мене не розумієте?
Просто Марія заплющила очі, зробила щелепою рух, наче щось жувала, і твердо промовила:
— Так, мені це не подобається. Як на мене, то це чужинська мова.
— Да? — вражений такою відвертістю, Петро Миколайович знов почав розмовляти російською, — то єсть я, проживший на этой земле чуть ли не шестьдесят лет, чужинець?
— А я звідки знаю? Я казала не про вас, а про мову, а мова ця — чужинська. Наш народ на ній не розмовляє.
— Но я тоже народ!
— То вивчіть його мову!
— Но она не может стать моей родной! Язык, как и родителей, не выбирают!
— Тоді можна поїхати у країну, де усі розмовляють вашою рідною мовою.
— Теоретически да, а практически… Кому мы, старики, нужны? Да и зачем?
Невідомо від чого, але бабуся важко зітхнула, мабуть, згадала щось, і сказала тоном, у якому, крім непримиренності, почулося навіть скрите співчуття:
— Тоді вам не поталанило у житті… Маєте розмовляти на нерідній мові, як на рідній.
— Зачем? — ще раз спитав Петро Миколайович, — разве вы меня не понимаете?
— У своїй країні я не бажаю чути чужинську мову!
— Но вы же не возражаете против английского языка! Вон сколько рекламы на английском!
— Англійці проти нас не воювали!
У купе знов запанувала тиша. Петро Миколайович мовчки дивився у вікно, супутниця відкинулася на спинку сидіння та заплющила очі. На якусь мить, мабуть після краплини коньяку, задрімала, зробила необережний рух хворою ногою і здригнулася від болю. Вона навіть простогнала, правда, ледь чутно, але достатньо, щоб супутник її почув.
— Вам плохо?
— Нічого, вже минулося… Так… Зачепила хвору ногу.
Петро Миколайович знов втупився у вікно, але то вже було зовсім інше мовчання. Якщо до цього вони почували себе ніяково, то після того, як хвороба пані Марії нагадала про вік обох, атмосфера у купе стала трохи іншою.
— А что с ногой? — запитав він, — что-нибудь серьезное?
— Так… Відгомін важкої молодості.
— Да-да, — погодився Петро Миколайович, — оно всегда так! Чем больше расходуешь себя в молодости, тем меньше сил остаётся на старость. В пригороде Киева, в Ирпене, есть очень приличный военный госпиталь. Начальник
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.