Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Форлеон… Колись це були родючі землі, — порушив тишу Сейв, глянувши на сухий ґрунт і засохлі дерева. — А тепер тут відчай.
— Це земля, яка втратила свою душу, — відповів Люціус. — І якби тільки це. Тут, у глибоких лісах, ховаються найстрашніші істоти які залишилися після великої битви, про які навіть ми не знаємо. Ми повинні бути обережними.
Позаду йшов Холідей, чий погляд постійно ковзав навколишньою місцевістю. Його інтерес до демонічного оленя був очевидним. — Ти що, боїшся цього оленя? — з усмішкою запитав один із мисливців, оглядаючи Холідея.
— Боятися? Ні. Вивчати? Завжди, — відповів магістр, уважно розглядаючи свою бойову косу зі стародавніми рунами, яку тримав у руках.
Елей ішов трохи осторонь, намагаючись триматися ближче до Люціуса, але не турбувати його. Його обладунки вже вкрилися пилом дороги, але він усе ще виглядав, ніби готовий кинутися в бій будь-якої миті.
— Елею, ти поки що спокійний? — звернувся до нього Люціус, помітивши напруженість у юнака.
— Так, сер. Просто думаю, як би краще проявити себе, — відповів той із ноткою хвилювання.
— Найкраще, що ти можеш зробити, — це слухати команди і не геройствувати, — порадив Люціус. Його слова були сповнені турботи.
Західний ліс, через який пролягав їхній шлях, був тихим, але ця тиша не приносила спокою. Птахів майже не було видно, а звуки звірів були приглушені, як ніби сама природа побоювалася цього місця. Десь попереду вже виднілися перші зруйновані села Форлеону, де страх залишили незгладимий відбиток.
Над кордоном, що відокремлював землі Форлеону від цитаделі, вже панувала тиша вечора, лише легкий вітерець грав із сухим листям. Група зупинилася, розуміючи, що подальший шлях у темряві був би небезпечним. Люціус підняв руку, зупиняючи загін.
— Привал. Тут заночуємо. Всі відпочивайте, — промовив він, трохи втомлено, але чітко.
Мисливці швидко взялися за справу: одні почали розпалювати багаття, інші розставляли пастки навколо табору, щоб убезпечити його від раптових нападів. Яскраві язики полум'я піднялися вгору, освітлюючи стомлені обличчя загону. Тепло багаття трохи знімало напруження дня, але в очах людей все ще читалася готовність до бою.
Люціус відійшов трохи вбік, сідаючи поруч із Холідеєм, який зосереджено розглядав якісь записи у своєму блокноті. Люціус нахилився ближче, щоб їхня розмова залишилася непоміченою.
— Дякую тобі за свідчення, які врятували дівчинку, — тихо промовив Люціус, його голос був сповнений щирої вдячності.
Холідей підняв погляд від своїх записів, трохи здивовано посміхаючись.
— Нема за що, Люціус. Я лише виконував свій обов’язок. Але скажу відверто, та дівчинка має в собі щось особливе. Вона сильна. І ти теж зробив свою частину роботи — ти захистив її.
Люціус на мить замовк, вдивляючись у полум’я багаття. Його думки знову повернулися до Адалінди й Арнестії. Він відчував, що залишив їх у небезпечному світі, але знав, що зараз має виконати свою місію.
— А давайте заспіваємо пісню! — несподівано вигукнув паладін Сейв, розриваючи тишу.
Усі навколо повернули до нього здивовані погляди. Один із мисливців не втримався і засміявся:
— Пісню? Серйозно, Сейв? Ми тут, на кордоні з землями де ходять демони, а ти хочеш співати?
Сейв, не втрачаючи оптимізму, відповів із посмішкою:
— А чому б і ні? Що, боягузи? Пісня — це не лише для веселощів, вона піднімає дух!
— Що ж, пісня, то пісня, — сказав Люціус, злегка усміхаючись. — Тільки подивимося, як у тебе вийде.
Сейв гордо випростався, очищаючи горло, і почав співати стару бойову баладу, яку часто виконували у цитаделі. Голос його був несподівано гарним, сильним і чистим, і, до подиву всіх, мисливці й навіть сам Холідей приєдналися до співу.
Пісня "Борці з демонами"
Куплет 1:
Ми йдемо крізь темряву ночі,
Де тіні лягають на шлях.
Наші серця — як вогонь у проточці,
Не зламає їх навіть страх.
Приспів:
Мечі наші світять у пітьмі,
Борці з демонами — це ми!
За світло, за мир, за життя,
Несемо ми правди багаття.
Куплет 2:
Демони ховаються в сутінках,
Ми ж сміливо йдемо вперед.
Їхня темрява слабшає в променях,
Бо наш дух — це наш оберіг.
Приспів:
Мечі наші світять у пітьмі,
Борці з демонами — це ми!
За світло, за мир, за життя,
Несемо ми правди багаття.
Бридж:
Якщо впадемо, встанем знову,
Не зупинить нас буря чи кров.
У небі янголи нам дарують слово,
Що переможе світло любов.
Приспів:
Мечі наші світять у пітьмі,
Борці з демонами — це ми!
За світло, за мир, за життя,
Несемо ми правди багаття.
Фінал:
Йдемо крізь пітьму до світанку,
З нами правда, з нами любов.
В нашій єдності немає ні краю,
Наша сила — це віра й кров.
Коли слова пісні "Борці з демонами" стихли, ніч навколо загону наповнилася тихим шелестом лісу. Полум’я багаття кидало теплі відблиски на обличчя мисливців, які тепер мовчки вдивлялися у вогонь, кожен поринаючи у свої думки.
Люціус уважно обвів поглядом загін.
Воїни виглядали втомленими, але не зломленими. Вони знали, що кожна така подорож могла стати для них останньою, проте кожен з них був готовий покласти своє життя заради спокою інших. Люціус поволі підвівся і відійшов убік, до темного краю лісу, де залишив свій меч, щоб загострити його.
— Ти завжди такий серйозний? — пролунав за його спиною голос Елея. Хлопець підійшов, тримаючи в руках кружку гарячого чаю. — Навіть після такої пісні?
Люціус посміхнувся куточком губ і відповів:
— Колись і ти навчишся, що не всі пісні знімають тягар з душі.
Елей усівся поряд і поставив кружку поруч на землю.
— Але ж вони дають нам щось, що тримає разом, правда? — промовив він, дивлячись на зорі. — Я завжди мріяв бути частиною цього... — він замовк, ніби не знаходячи потрібних слів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мор, Михайло Андрусяк», після закриття браузера.