Читати книгу - "Гуляш із турула"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бомбардування Бухареста — це чистої води перверзійна необхідність: у ній соромно признатись на людях, але від неї неможливо відмовитись. Тільки на самоті або в найбільш довірливому колі можна без обмежень дозволити собі це солодке збочення. Уявімо собі, що американці атакують ракетами «Freedom» Бухарест, закарпатська частина Румунії радіоактивно заражена або затоплена водами Чорного моря, Семигороддя вціліло і повертається до своєї матірної території. Словаки, збентежені тим, що трапилось, негайно відмовляються від власної суверенності і віддаються беззастережно під владу Будапешта, завдяки чому офіційно вживана назва на позначення Словаччини, «Гірська Угорщина», знову набуває обґрунтованості.
От тільки вже вкотре постала би проблема з «Південними Землями», тобто із Войводиною. Еге ж, коли б це так Буш помилився ще й удруге: після бомбардування Бухареста скинув ще один «Freedom» на Белґрад. Зрештою, до сьогодні в сербській столиці можна побачити сліди бомбардування з 1999 року, свідомо залишені як пам’ятники воєнної агресії НАТО. Справді, якщо позбутися Белґрада, Бухареста і Братислави, життя в Будапешті стало би набагато приємнішим.
Войводина — це, очевидячки, натуральне продовження Алфьольду (угорської низовини). При перетині угорсько-сербського кордону ми не перетнемо жодного ландшафтного кордону: виїжджаємо з пласкої поверхні і в’їжджаємо на таку саму. Сидячи в ресторані на березі Дунаю в Новому Саді, по-угорськи Уйвідейк, там, де в 1942 році гонведи провели погроми євреїв та сербів (це описав Даноло Кіш та Тібор Череш), довідуюсь від моїх сербських співрозмовників, що угорці планують анексію Войводини. І це має статись ось-ось незабаром. Щоправда, ніхто ще не чув про концентрацію угорської армії біля кордонів, не чути також брязкоту гусениць угорських танків (а був би це напрочуд тихенький брязкіт — угорці сьогодні мають на озброєнні тільки п’ятнадцять танків). Серби, попиваючи собі рибну юшку в наддунайському ресторані, позбавлені Чорногорії та Косова, легко припускають думки і про претензії на Новий Сад.
Уже в Будапешті я розповідаю друзям про ту вечерю, ніби як анекдот. І тут швидко починаю розуміти сербське занепокоєння, хоч воно там існує явно в гротескному перебільшенні. Я дізнаюсь про статті в угорській радикально правій пресі, автори яких жаліють, що угорці не використали балканських воєн для відвоювання принаймні якоїсь частини своїх історичних земель. Мовляв, замість об’єднатися з хорватами для спільного удару по Сербії, у результаті якого можна було повернути собі Войдошаґ (Войводину), угорський уряд сидів спокійно зі складеними руками.
Серби та угорці навіть не здогадуються, наскільки багато в них спільного: для сербів балканська війна дев’яностих років і розпад Югославії був абсолютно тим самим, що й Тріанон для угорців. Серб і угорець — це парадоксальні два чоботи з пари, що заходяться жалем над утратою своєї місцевої імперськості.
На місці давньої ями, виритої під національний театр на площі Ержейбет, сьогодні знаходиться музичний клуб з назвою «Яма». Сюди на концерти депресивних груп приходять уже дещо підстаркуваті любителі альтернативи. Музика, яку грають у клубі «Ґюдюр», часто буває ледь не музейна за формою: можна перенестися на двадцять п’ять років назад на якийсь конкурс аматорів-виконавців, і ця атмосфера тут просто незмінна. Візія самогубства не залежить від напрямків музики. Атмосфера не залежить від моди, а час, що біжить, ніяким чином не в силі впливати ні на артистів, ні на глядачів.
Іноді в «Ґюдюрі» виступають прогресивні групи. На концерті «Anima Sound System» натовп оптимістично скаче під музику, яка прекрасно наслідує «Asian Dub Foundation», і під звуки Жужі Варґи, котра грає щось на взірець диско-панку. Після їхніх виступів ліцеїсти всі як один танцюють під пісні Майкла Джексона від діджея, який прекрасно знає, що любить бунтівна молодь у ніч на суботу.
Я вирішив купити компакт-диск Жужі Варґи і слухав його в машині. «Дівчата чекають на щось інше», — співає пані Варґа у своєму найвідомішому хіті, і я визнав її правоту. Зрештою, усі люди завжди чекають на щось інше, ніж отримують. Дівчата з пісні Варґи, можливо, й отримають те, на що сподіваються, але угорці, що очікують на воскресіння Земель Корони Святого Стефана, з певністю ніколи не дочекаються здійснення своєї мрії.
Москва тейр — це одне з двох найогидніших місць у Будапешті. Друге таке місце — підземний перехід на площі Нюґаті, котра в часи відкриття торговельного комплексу «Шуґар» ще називалась площею Карла Маркса. На площі Нюґаті є все, що потрібно для такого особливого місця: роздратований натовп, що валить з трамваїв до станції метро, а з метро далі на залізничну станцію, також тут є дрібні злодії і ще дрібніші торгівці батарейками, папірцями, квітами, шнурівками. Під стінами безхатченки або лежать, повалені найдешевшим вином, голодом і недолею, або просто тиняються без мети. Є тут і безхатченки, котрі тиняються з якоюсь метою, наприклад, у намаганні продати поспішним перехожим свою газетку. Однак вони не встигають за людьми, що в поспіху кудись летять — вони підходять, повільно човгаючи ногами, до перехожого, а той уже з’їжджає ескалатором до метро, вибігає угору сходами на зупинку, розчиняється в натовпі, що несеться до торгового центру. Перехід під площею Нюґаті — найогидніший і найсумніший власне тому, що знаходиться в сусідстві з «West End City», величезним торговим центром. До будівлі можна ввійти прямо з підземного переходу; світ смороду відгороджують від світу ароматів автоматичні скляні двері, тому важко не помітити, що обидва ці світи не можуть один без одного існувати. Поліцаї, скупчені в невеликі купки — наче стадо домашньої птиці, яке вкинули до чужого курника. Вони ні на що не звертають уваги і нудьгують без діла; їхню нудьгу не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гуляш із турула», після закриття браузера.