Читати книгу - "Гуляш із турула"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мені подобаються такі окраїни, як Ракошсентмігай, далеко за Юрш везейр тере, східними воротами міста, куди дійсно годі кому-небудь добратися без украй важливої на те причини. Юрш везейр тере — справжній кордон міста: там закінчується червона лінія метро і починається приміська лінія електричок ГЕВ. Функцію величезних шлаґбаумів виконують три гігантські кубики: «Аркад», «Шуґар» та «ІКЕА». Перший з них — це класичний торговельний центр, мережа магазинів із типово усталеним асортиментом товарів по всій Угорщині, а третій — загальновідомий світовий бренд, натомість «Шуґар» — це ніби посмертна маска обличчя гуляшевого комунізму. Сьогодні на бляшаному саркофазі «Шуґару» видніється напис великими літерами: «Працюємо також у неділю!» Сьогодні це звучить так, якби написати при вході до магазину, що виставлені речі на прилавках також можна придбати. «Шуґар» відкрили в листопаді 1980-го, і це була подія, подібна за значенням до урочистого проїзду вулицями Будапешта самого Юрія Ґаґаріна 1960-го. Я добре пригадую, як влітку 1981 року дружина пана Сепі, що з Дєртян утцо, купила там дуже модерну швабру зі щіткою, що регулювалася, і демонструвала її нам, сповнена господарською гордістю. На вихідні весь люд із околиць вулиці Дєртян їздив у «Шуґар» так, як сьогодні їздять у варшавський «Мокотув» чи в той же будапештський «Маммут».
Якщо проминути «Аркад», «Шуґар» та «ІКЕА» і продовжити їхати далі старим «Ікарусом» тридцять першого або сто сорок четвертого маршрутів — то це вже рішення під власну відповідальність: там далі нема вже нічого цікавого, жодних магазинів, жодних мрій.
У Ракошсентмігай зате є ресторан «Спорт», що спеціалізується на птиці. І, окрім велетенських порцій, безплатно пропонує атмосферу, що не змінилась, мабуть, із шістдесятих років. Я сиджу в «Спорті» над тарелем пюркюльту з курки із галушками і думаю собі про угорські шістдесяті-сімдесяті роки, про гуляшевий комунізм, про приниження після 1956 року, про зречення кожного жесту та слова, яке було вимовлене не так, як у виданні «Нейпсободшаґ», про часи, коли весь народ будував свою «малу стабілізацію» на двох ставках і першому інфаркті. Цьому народові здавалося, що він вільний у своїх міркуваннях та виборі, адже було дозволено вільно слухати по радіо «критичних» гумористів та сатириків.
Я повертаюсь до Будофок, південної окраїни Будина, що нагадує містечко ХІХ століття, в котрому міг би непокоїтись вихованець Тьорлес[46]. По цьому острівку ХІХ століття ми ходимо з Лайошем та Ґашпаром в останню неділю жовтня. У повітрі вже відчувається листопад, на нас осідає мокра, негуста імла; ми піднімаємось вулицею вгору, звідусіль гавкають собаки. Ворота, металева сітка та мурована огорожа відгороджують роздратованих собак, для яких ми виглядаємо справжньою розвагою в цю нудну неділю, що не відрізняється від інших нудних трьохсот шістдесяти п’яти будафокських днів на рік. Собака в кожному обійсті свідчить, що ми насправді вже виїхали за межі міста, хоч згідно з територіально-адміністративним поділом знаходимося надалі в столиці. Коли ми вийшли із сорок першого трамваю біля кафе «Пішто нейні», то опинились уже поза містом. На пагорбах ІІ та ХІІ районів на сторожі будинків стоять різні сигналізації та камери, а тут, у ХХІІ районі, ще досі переважає традиційна охорона.
У «Тітки Стефки» ціни на пиво та вино більш ніж удвічі дешевші за ті, що панують у центрі міста, отож беремо все подвійно. У швабській корчмі біля цвинтаря вже трохи дорожче, але їжа, як не дивно, дуже добра, хоч порожній зал підказував бути тут максимально обережними. Перестраховуючись, замовляємо йовкаї боб-левеш і боґрач-гуляш. Потім ми пошкодували, що побоялися замовити чогось більш серйозного, бо супи таки переконали нас, що сусідство з цвинтарем — абсолютна випадковість.
З пагорбів Будофока прекрасно видно димарі комбінатів Чепеля. Незважаючи на мокру імлу, вони легко переносять нас із ностальгійних мрій про австро-угорські містечка в час комуністичної індустріалізації ХХ століття. Чепел — острів-завод, що ніби також належить до Будапешта, але якось непереконливо. Найпростіше до нього добратися електричкою з Борарош тейр. Звідсіля настільки далеко до тих всіх рибальських веж, парламентів, вулиць Ваці, купалень Ґеллейрта і Сейчені, та однак з певністю можна ствердити, що тут більше угорського духу, ніж в усьому середмісті. Чепел у 1956-му оборонявся найдовше, це звідси відправлялись боєприпаси для Польщі в 1920-му. Дивлюся на димарі, вони доволі імпозантні — чисті й гарно димлять. Сьогодні — це власність якогось закордонного консорціуму. Їх вчасно продали, тому вони не стали величезним пам’ятником індустріалізаційної поразки, як наприклад, ті в Симигородді, з яких втекли робітники. Семигородські заводи виглядають, наче руїни космічних установок, величезні міжпланетарні станції, екіпажі яких вимерли через якусь космічну пандемію кількасот років тому, і з того часу їхні бази ржавіють у джунглях чужих планет. Більш вражаючі руїни залишив після себе, мабуть що, тільки Ніколае Чаушеску. Йдеться про Копса Міку (по-угорськи — Кішкопуш) — мале містечко з великими заводами та фабриками, кишенькова версія пекла, безкоштовна пробна порція жахіть. Вже на самих під’їздах до Копса Міки чекає аперитив потворності: ліси на пагорбах, що оточують місто, — мертві. Дерева поміняли свою зелень на темний фіолет, будинки в Кішкапуші покрились чорним нагаром. В Угорщині, що індустріалізувалась не настільки шалено, таких пекел нема. Тут є чистилища, з яких, однак, не можна вибратися.
Мені найбільше подобається мапа Будапешта, надрукована видавництвом «Картографія», у якій райони міста позначені різними кольорами. Наприклад, І, ІІІ, VI, VIII райони забарвлені в оранжевий колір; ІІ, V, ХІ, XIV — у темно-рожевий; VII, ХІІ, ХХІІ — фіолетові, а IX, ХІІІ, XIV — жовті. Отож заздалегідь світ поділений, і не треба морочитись із визначенням кордонів. Їх можна вільно перетинати, бо ж відомо, де вони пролягають. Кольори ні в якому разі не служать для диференціації районів на типи чи роди. Елітний І-й у тій самій групі, що й VIII-й, який уважається за найгірший, а колишній єврейський, центральний, густонаселений VII-й в тій самій команді, що й елітний будинський ХІІ-й район вілл. Ось ці два райони я люблю, мабуть, найбільше. З превеликим задоволенням прогулююсь по фіолетовому VII районі, особливо люблю там щось з’їсти та випити, а в ХІІ-му я би залюбки мешкав.
Про VIII район створено анімаційний фільм з назвою «Район». По суті, дуже оригінальний та забавний фільм, але, попри надмірне намагання зробити твір, як то кажуть, «cool», вийшло так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гуляш із турула», після закриття браузера.