Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник 📚 - Українською

Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 57
Перейти на сторінку:
вилупки, – звернувся він проникливо, – значить, спати ми не хочемо? Добре, – сказав він, хоча нічого доброго в цьому не було. – Значить, будемо тренуватись у бойових умовах. Усім узяти протигази!» Понуро ми пішли за протигазами. Капітан Кобилко стояв посеред плацу, рішучий і піддатий, врангелівський кашкет збився набік, і капітан від цього теж хилився вбік. «Надягнути протигази, суки!» – сухим ліквідаторським голосом наказав він. Ми слухняно почали надягати. «Спалах справа!» – повідомив капітан, і ми повалились на асфальт. «Відбій», – задоволено сказав він, і ми почали підійматись. «Спалах справа!» – повторив він, і ми знову посипались на асфальт, дзвінко, як кульки з підшипників. Що вам сказати? Він муштрував нас добру годину на темному нічному плацу, де не було нікого, крім нього і нас, хіба що з вікна гуртожитку за нами перелякано спостерігав побитий нами однокласник.

Урешті капітан заспокоївся. «Ну що, – запитав він, – хочемо спати?» Ми не відповіли – на нас були протигази. «Добре, – попустився капітан, – біжимо двадцять разів довкола плацу, у протигазах, я сказав: у протигазах! І можна йти спати». Ми побігли. Він стояв у центрі, а ми бігали довкола нього у протигазах, як бойові карфагенські слони. У якийсь момент я обламався й непомітно відкрутив трубку протигазу від фільтру. Дихати стало набагато легше.

Червень того року був теплий і сонячний. Ми щодня муштрувалися на плацу, потім їли в їдальні смердючу кашу, геть зачморили нашого однокласника, по обіді знову муштрувалися. Ми витоптали траву на футбольному майданчику й навчилися зливати з тракторів соляру, з тим щоби перепродувати її колгоспникам. На отримані гроші ми купували консерви й тютюн. О дев’ятій вечора була політінформація, ми дивились новини, після чого капітан заганяв нас у гуртожиток, а сам ішов у штаб бухати. Він іще більше схуд і загубив десь свого кашкета. Одного разу він привіз нам справжнього гебешника – для політвиховання. Гебешник нікому не сподобався – він понтувався, говорив про боротьбу з внутрішнім ворогом і замість зрозумілого нам «америка» вимовляв із якимось дурацьким прононсом – «юнайтед стейтс». Капітану він теж не сподобався, капітан ставився до нього підкреслено холодно – мовляв, я під реактором смажився, а ти, підар, боровся тут із внутрішнім ворогом, юнайтед стейтс твою маму. Я вперше подивився на капітана з повагою.

Тієї ночі я стояв на вахті. Змінити мене мали за кілька годин, уранці. Раптом двері штабу відчинилися і звідти вийшов капітан Кобилко. «Стоїш?» – запитав він, підійшовши. «Стою», – відповів я, думаючи, що за хрін, що йому треба. «Пішли», – коротко сказав капітан і повернув до штабу. Я приречено побрів за ним. У штабі лежав убитий в димину гебешник. На столі стояв спирт. Капітан узяв алюмінієву кружку й налив. «Тримай, – простягнув мені, – ти молодець. Давай пий». Я випив. «Випив?» – спитав він. «Випив», – відповів я. «Ну то йди звідси на хуй». Я пішов. Нормально, думаю, хороший мужик, капітан Кобилко, хоч і прибабаханий.

В останній день зборів капітан повіз нас на полігон. «Увага, – сказав він, – вилупки, маєте кожен по калашу й по два ріжка бойових, блядь, патронів. Уперед». Ми попадали в траву й почали стріляти по мішенях, що стояли метрів за п’ятдесят. Я цілився й намагався не витрачати патрони намарно. Капітан стояв наді мною й дивився в бінокль за моїми результатами. «Непогано, – крикнув він мені, – непогано, а тепер давай чергою!» – «Патронів шкода, – відповів я йому, – боюсь, що не попаду». – «Та ладно, – капітан розпалився, – давай, всади чергою, хулі ти!» Я подивився на нього знизу – він стояв рішучий і заведений, кров била йому в голову, як сонце на пляжі, і я раптом зрозумів, чого він від мене хоче, мовчки перемкнув автомат з одиночного й запустив першу чергу. «Давай! – крикнув мені капітан. – Давай, вали!» Я притис приклад до плеча й випустив рештки ріжка, уставив наступний і так само швидко його розстріляв. Я гатив по мішенях, майже не цілячись, мені хотілося зробити йому приємне, я просто бив бойовими патронами по повітрю, по піску, по мішенях, вибиваючи свої сто зі ста, розстрілюючи всіх своїх підліткових привидів, котрі стояли переді мною в червневому повітрі, бив довгими чергами за кожен із втрачених на цих зборах днів, за всі свої образи й докори сумління, за свого капітана, котрий стояв наді мною й зачаровано дивився на побиті кулями мішені. Навколо мене ріс густий молочай, птахи злякано кружляли в крейдяному небі, патрони закінчилися, гільзи були гарячими, губи сухими, літо безкінечним.

90-й. Дахи

Я схопився за гілку й підтягнувся вгору. Стовбур був холодний і жорсткий. Обхопивши його руками, я поліз. Схопився за наступну гілку, перекинув через неї ногу й знову підтягнувся. Рукою вже можна було дотягнутись до шиферу. Я обережно піднявся на гілці, відчуваючи, як вона прогинається під моїми ногами, прогинається, але витримує, закинув лікті на шифер, іще раз підтягнувся й перекотився по пласкій поверхні. Обережно піднявся й рушив вперед, майже наосліп. Небо було в хмарах, зрештою, мені саме це й було потрібно. Головне – не забути, що я не зовсім тверезий і що я на даху, що ступати потрібно обережно й тихо, що коли внизу хтось почує, мене звідси знімуть прямо у відділення. Далі була стіна, я підстрибнув і спробував схопитися за горішній край, але не втримався й завалився на спину, чорт, подумав я, не вистачало ще розбитись тут по п’яні. Я піднявся, коліно нило, підстрибнув іще раз. Підтягнувся на руках і заповз на виступ даху. Повільно поліз вгору, став на ноги й обережно пішов до краю. Потрібно було пройти метрів двадцять, добре, що так темно, знизу мене ніхто не побачить, я теж тут нічого не бачу, головне – вчасно зупинитись. За пару метрів дах обривався. Я сів на шифер і повільно став підсовуватися до краю. Зазирнув униз. На площі горіли пара ліхтарів, здається порожньо, у всякому разі, навіть якби там хтось був, я б його не побачив. Переді мною лежала серпнева темрява й висів прапор. Я потягнувся рукою. Прапор був прибитий до даху. Я потягнув сильніше. Прапор затріщав і піддався. Я вирвав його разом із цвяхами і почав зривати полотнище. Зірвавши, заховав до кишені, з іншої кишені дістав свій прапор і почав прив’язувати до древка. Вийшло не зовсім естетично, але знизу, я так думав, усе виглядатиме як треба. Я почав чіпляти прапор на місце. Не зовсім міцно, але він усе ж тримався,

1 ... 23 24 25 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"