Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Урешті капітан заспокоївся. «Ну що, – запитав він, – хочемо спати?» Ми не відповіли – на нас були протигази. «Добре, – попустився капітан, – біжимо двадцять разів довкола плацу, у протигазах, я сказав: у протигазах! І можна йти спати». Ми побігли. Він стояв у центрі, а ми бігали довкола нього у протигазах, як бойові карфагенські слони. У якийсь момент я обламався й непомітно відкрутив трубку протигазу від фільтру. Дихати стало набагато легше.
Червень того року був теплий і сонячний. Ми щодня муштрувалися на плацу, потім їли в їдальні смердючу кашу, геть зачморили нашого однокласника, по обіді знову муштрувалися. Ми витоптали траву на футбольному майданчику й навчилися зливати з тракторів соляру, з тим щоби перепродувати її колгоспникам. На отримані гроші ми купували консерви й тютюн. О дев’ятій вечора була політінформація, ми дивились новини, після чого капітан заганяв нас у гуртожиток, а сам ішов у штаб бухати. Він іще більше схуд і загубив десь свого кашкета. Одного разу він привіз нам справжнього гебешника – для політвиховання. Гебешник нікому не сподобався – він понтувався, говорив про боротьбу з внутрішнім ворогом і замість зрозумілого нам «америка» вимовляв із якимось дурацьким прононсом – «юнайтед стейтс». Капітану він теж не сподобався, капітан ставився до нього підкреслено холодно – мовляв, я під реактором смажився, а ти, підар, боровся тут із внутрішнім ворогом, юнайтед стейтс твою маму. Я вперше подивився на капітана з повагою.
Тієї ночі я стояв на вахті. Змінити мене мали за кілька годин, уранці. Раптом двері штабу відчинилися і звідти вийшов капітан Кобилко. «Стоїш?» – запитав він, підійшовши. «Стою», – відповів я, думаючи, що за хрін, що йому треба. «Пішли», – коротко сказав капітан і повернув до штабу. Я приречено побрів за ним. У штабі лежав убитий в димину гебешник. На столі стояв спирт. Капітан узяв алюмінієву кружку й налив. «Тримай, – простягнув мені, – ти молодець. Давай пий». Я випив. «Випив?» – спитав він. «Випив», – відповів я. «Ну то йди звідси на хуй». Я пішов. Нормально, думаю, хороший мужик, капітан Кобилко, хоч і прибабаханий.
В останній день зборів капітан повіз нас на полігон. «Увага, – сказав він, – вилупки, маєте кожен по калашу й по два ріжка бойових, блядь, патронів. Уперед». Ми попадали в траву й почали стріляти по мішенях, що стояли метрів за п’ятдесят. Я цілився й намагався не витрачати патрони намарно. Капітан стояв наді мною й дивився в бінокль за моїми результатами. «Непогано, – крикнув він мені, – непогано, а тепер давай чергою!» – «Патронів шкода, – відповів я йому, – боюсь, що не попаду». – «Та ладно, – капітан розпалився, – давай, всади чергою, хулі ти!» Я подивився на нього знизу – він стояв рішучий і заведений, кров била йому в голову, як сонце на пляжі, і я раптом зрозумів, чого він від мене хоче, мовчки перемкнув автомат з одиночного й запустив першу чергу. «Давай! – крикнув мені капітан. – Давай, вали!» Я притис приклад до плеча й випустив рештки ріжка, уставив наступний і так само швидко його розстріляв. Я гатив по мішенях, майже не цілячись, мені хотілося зробити йому приємне, я просто бив бойовими патронами по повітрю, по піску, по мішенях, вибиваючи свої сто зі ста, розстрілюючи всіх своїх підліткових привидів, котрі стояли переді мною в червневому повітрі, бив довгими чергами за кожен із втрачених на цих зборах днів, за всі свої образи й докори сумління, за свого капітана, котрий стояв наді мною й зачаровано дивився на побиті кулями мішені. Навколо мене ріс густий молочай, птахи злякано кружляли в крейдяному небі, патрони закінчилися, гільзи були гарячими, губи сухими, літо безкінечним.
90-й. Дахи
Я схопився за гілку й підтягнувся вгору. Стовбур був холодний і жорсткий. Обхопивши його руками, я поліз. Схопився за наступну гілку, перекинув через неї ногу й знову підтягнувся. Рукою вже можна було дотягнутись до шиферу. Я обережно піднявся на гілці, відчуваючи, як вона прогинається під моїми ногами, прогинається, але витримує, закинув лікті на шифер, іще раз підтягнувся й перекотився по пласкій поверхні. Обережно піднявся й рушив вперед, майже наосліп. Небо було в хмарах, зрештою, мені саме це й було потрібно. Головне – не забути, що я не зовсім тверезий і що я на даху, що ступати потрібно обережно й тихо, що коли внизу хтось почує, мене звідси знімуть прямо у відділення. Далі була стіна, я підстрибнув і спробував схопитися за горішній край, але не втримався й завалився на спину, чорт, подумав я, не вистачало ще розбитись тут по п’яні. Я піднявся, коліно нило, підстрибнув іще раз. Підтягнувся на руках і заповз на виступ даху. Повільно поліз вгору, став на ноги й обережно пішов до краю. Потрібно було пройти метрів двадцять, добре, що так темно, знизу мене ніхто не побачить, я теж тут нічого не бачу, головне – вчасно зупинитись. За пару метрів дах обривався. Я сів на шифер і повільно став підсовуватися до краю. Зазирнув униз. На площі горіли пара ліхтарів, здається порожньо, у всякому разі, навіть якби там хтось був, я б його не побачив. Переді мною лежала серпнева темрява й висів прапор. Я потягнувся рукою. Прапор був прибитий до даху. Я потягнув сильніше. Прапор затріщав і піддався. Я вирвав його разом із цвяхами і почав зривати полотнище. Зірвавши, заховав до кишені, з іншої кишені дістав свій прапор і почав прив’язувати до древка. Вийшло не зовсім естетично, але знизу, я так думав, усе виглядатиме як треба. Я почав чіпляти прапор на місце. Не зовсім міцно, але він усе ж тримався,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник», після закриття браузера.