Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Від першої особи Адріана

Я саме виходив із чергової безглуздої наради, коли побачив вісім пропущених викликів. Вісім. Від Ніки.

Моє серце стислося. Я не знав, чому, але всередині вже гуло тривогою. Не зволікаючи, я натиснув на її контакт. Гудок. Другий. І вона нарешті взяла слухавку.

— Ніка? Що сталося?

Її голос був слабкий, зломлений.

— Адріане… твоя мама… її забрала швидка… вона втратила свідомість… я думаю, це серце…

Світ обвалився. Я зупинився посеред холу бізнес-центру, не звертаючи уваги на людей навколо.

— В якій вона лікарні? — мій голос був хриплим, я ледве тримав себе в руках.

— Третя міська, — прошепотіла вона. — Вона жива, але…

Я не дослухав. Уже розвертався до авто. В голові було лише одне: мама.

---

Я влетів у лікарню як навіжений. Побачив її — Ніку — на лавці біля реєстратури. Вона була бліда, очі почервонілі, руки тремтіли.

— Де вона? — запитав я, підходячи до неї.

— Реанімація… Лікар сказав, що стан тяжкий, але стабільний. Вона бореться…

Я опустився поруч. Мовчки. Я не міг сказати ні слова. А потім обережно торкнувся її руки. Вона подивилась на мене — у її очах був біль, страх і… щось ще. Щось, чого я не міг збагнути, але що гріло мене у саму душу.

— Дякую, — прошепотів я. — Якби не ти…

— Я просто… я була поруч…

— Ти врятувала мою маму.

Ми сиділи в тій холодній лікарні, мовчали. Але мовчання було теплим. Несподівано рідним. І в мені щось змінилось. Щось глибоке і справжнє. Бо саме в ту мить я зрозумів — ця дівчина не просто з’явилась у моєму житті. Вона — моя точка відліку. Початок чогось нового.

У коридор вийшов лікар. Його обличчя було серйозне, але вже не тривожне. Я встав і рушив до нього, ніби боявся почути гірше.

— Вона житиме, — сказав він рівно. — Це був інфаркт. Стан важкий, але стабільний. Вона без свідомості, але ми зробили все можливе. Наступні дні — критичні. Якщо організм витримає, все буде добре.

Мене накрила хвиля полегшення. Я вперше за весь день вдихнув на повні груди.

— Можна до неї? — запитав я.

— Поки що ні. Вона під медикаментозним сном. Їдьте додому, зараз ви нічим не допоможете. Відпочиньте. Завтра можна буде побачити на кілька хвилин.

Я кивнув і обернувся до Ніки. Вона тихо стояла за моєю спиною. Її очі наповнені сльозами втоми, але й полегшення. Ми мовчки пішли до виходу.

---

У машині панувала тиша. Дощ вже припинився, але дорога була мокра, як і мої думки.

— Я боявся, що втрачу її… — зірвалось з моїх вуст. — Усе життя я думав, що встигну, що ще буде час. А сьогодні… все могло закінчитись.

Ніка мовчала. Потім тихо сказала:

— Ви дуже схожі… Вона так само сильна, як і ви.

Я не відповів. Мої пальці стискали кермо, ніби від того залежало її життя.

---

Коли ми повернулись у маєток, було вже за північ. Будинок здавався порожнім і холодним. Я поставив ключі на тумбу і зупинився на мить.

— Дякую, Ніко, — тихо сказав я, не обертаючись. — За все, що ти зробила. За те, що була поруч.

— Це неважко… коли дійсно хвилюєшся, — прошепотіла вона.

Я обернувся і побачив її очі. Вони були глибокі, зворушені, справжні. І я знову відчув той біль, що гриз мене останні дні. Біль від того, що я не заслуговую на неї.

— Добраніч, — сказав я, і в її погляді майнула легка тінь розчарування.

Вона пішла до своєї кімнати, а я залишився стояти у темному холі.

Я міг втратити маму. Я вже втратив віру в щирість. Але ця дівчина… вона змінювала все.