Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Ніка вже піднімалася сходами, коли раптом відчула м’який дотик на зап’ясті. Вона зупинилась. Адріан стояв позаду неї, дивлячись в очі серйозно, але не тиснучи.

— Залишся ще на хвилину, — його голос був тихим, майже нерішучим. — Хочеш чаю? Або вина? Просто… мені не хочеться бути одному зараз.

Вона мовчки кивнула. І вони пішли до кухні.

Адріан дістав дві чашки, але потім передумав і налив червоного вина. Простягнув одну з келихів Ніці, торкнувшись пальцями її руки. Від дотику по тілу пройшла хвиля тепла. Вони сіли в просторій вітальні. За вікном світили зірки, а в кімнаті було напівтемно і затишно.

— Я не знаю, що б робив, якби ти не була поруч, — мовив Адріан, дивлячись на вино, а не на неї. — Ти врятувала її. Мою маму. А це — все, що я маю в житті.

Ніка ковтнула вина, не знаючи, що відповісти. Серце калатало.

— Я… просто зробила те, що мала зробити, — прошепотіла.

— Ні, — він нарешті глянув їй в очі. — Ти зробила більше, ніж будь-хто інший зробив би. І я це ніколи не забуду.

Їхні погляди зустрілися — мовчання заповнило простір між словами. У ньому було щось більше, ніж подяка. Щось невисловлене. Щось, що лише починалося.

Ніка опустила очі, але в її серці вже розгорялося нове тепло. І цього разу вона не відганяла це почуття.

Вино закінчилося. Вони сиділи мовчки, лише іноді обмінюючись короткими поглядами. У кімнаті було тихо — лише м’яке потріскування свічки на столі створювало затишок.

Ніка підвелася, щоб піти, але Адріан знову м’яко взяв її за руку.

— Не йди ще… — прошепотів він, майже нечутно.

Вона затримала подих. Її очі зустрілися з його, і в ту мить все стало зрозуміло без слів.

Адріан наблизився обережно, ніби боявся її злякати, давши їй час відступити. Але Ніка не відійшла. Вона дивилася на нього широко відкритими очима, в яких — тривога, біль, ніжність… і довіра.

Він торкнувся її щоки, м’яко, як пір’їнкою, наче боявся, що вона зникне, якщо доторкнеться сильніше.

— Я не знаю, що з нами буде, — прошепотів він. — Але я точно знаю, що більше не хочу ховати те, що відчуваю.

Його губи торкнулися її губ, дуже ніжно, майже невпевнено. Це не був порив — це було визнання. Цілував її так, наче боявся зламати. І Ніка… відповіла. Повільно, несміливо, але з тим самим трепетом у грудях.

Вона стиснула його долоню у своїй — не як запрошення, а як прийняття.

Поцілунок став глибшим, теплішим. Він не обіцяв нічого, але говорив про все.

Коли вони відірвалися одне від одного, світ більше не здавався таким болісним. Вперше за довгий час — стало тихо. І добре.