Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А я оце чекаю поїзда, — сказав Гарріс. — їду в Париж, а тоді з Гавра пароплавом у Штати.
— Я ніколи не був в Америці. Але дуже хотів би туди поїхати. Можливо, коли-небудь і виберусь на сесію Товариства. Був би надзвичайно радий познайомитися з вашим батьком.
— Я певен, що й він був би радий познайомитися з вами, але торік він помер. Застрелився, знаєте, хоч як це дивно.
— О, щиро вам співчуваю. Не маю сумніву, що то був тяжкий удар і для сім'ї, і для науки.
— Наука знесла той удар пречудово. Ось моя візитна картка, — сказав Гарріс. — Батькові ініціали були Е. Дж., а в мене Е. Д. Я певен, що йому було б приємно познайомитися з вами.
— І для мене то була б неабияка приємність.
Старий пан дістав з портфелика картку й подав Гаррісові. На картці було надруковано:
Д-р СІПЗМУНД ВАЙЄР
Доктор філософії Член
Американського Географічного
Товариства Вашінгтон, окр.
Колумбія, США
— Я дуже пильно берегтиму її,— сказав Гарріс.
ДЕНЬ ЧЕКАННЯ
Ми ще лежали в ліжку, коли він прийшов у кімнату зачинити вікно, і, ледве глянувши на нього, я побачив, що йому нездужається.
Його трусило, обличчя було бліде, і йшов він так повільно, наче все в нього боліло.
— Що з тобою, синку?
— Голова болить.
— То йди знову ляж.
— Ні, я не хворий.
— Іди в ліжко. Зараз я одягнусь і сам прийду до тебе.
Та коли я спустився вниз, він сидів одягнений біля каміна, мій малий дев'ятирічний хлопчик, нещасний і немічний на вигляд. Я приклав руку до його чола й відчув, що в нього гарячка.
— Зараз же лягай, — сказав я. — Ти занедужав.
— Я не хворий, — заперечив він.
Прийшов лікар і зміряв хлопчикові температуру.
— Скільки? — спитав я.
— Сто два.
Внизу лікар залишив мені ліки в трьох флакончиках різних кольорів і сказав, як їх давати. В одному були таблетки проти жару, в другому — проносне, а в третьому — для зниження кислотності. Мікроби інфлуенци, пояснив лікар, розвиваються тільки в кислому середовищі. Він, як видно, досконало знав цю хворобу і, йдучи, сказав, що коли температура не підніметься за сто чотири градуси, то можна не тривожитись. Епідемія не сильна, і ніякої небезпеки немає, треба тільки стерегтися запалення легень.
Повернувшись до кімнати, я записав температуру малого та час, коли які ліки давати.
— Хочеш, я тобі почитаю?
— Гаразд. Якщо ти сам хочеш, — відказав малий. Обличчя його було дуже бліде, під очима — синці. Він тихо лежав у ліжку й неначе збайдужів до всього навколо.
Я почав читати вголос «Піратські історії» Говарда Пайла, та скоро помітив, що він мене не слухає.
— Як ти себе почуваєш, синку? — спитав я.
— Так само… поки що… — відказав він.
Я сів у нього в ногах і читав далі сам собі, щоб згаяти час, поки треба буде знову давати йому ліки. З усього він мав би заснути, проте, коли я звів на нього погляд, він лежав, утупивши очі перед себе, і вираз їх був дуже дивний.
— Чом би тобі не поспати? А коли настане час приймати ліки, я збуджу тебе.
— Ні, краще я не спатиму.
Трохи згодом він сказав мені:
— Знаєш, тату, якщо тобі тяжко, не треба сидіти тут, коло мене.
— Чого б це мені було тяжко?
Ні, я хотів сказати: якщо потім буде тяжко, то не треба.
Я подумав, що в нього трохи паморочиться в голові, і, давши об одинадцятій приписані ліки, пішов собі.
День був ясний і холодний; мокрий сніг, що вкрив землю, за ніч підмерз, і все навколо — голі дерева, кущі, купи хмизу, трава, темні проталини — вилискувало, неначе полаковане ожеледдю. Я взяв з собою молодого ірландського сетера й пішов прогулятися понад замерзлою річкою, та на зледенілій дорозі важко було вдержатись на ногах, і мій рудий собака послизався й падав на лапи, та й сам я двічі важко гепнувся на лід і раз навіть упустив був рушницю, так що вона ковзнула далеко вбік по гладенькій кризі.
Під високим глинястим берегом з навислими кущами ми сполохали табунець перепелів, і я встиг підстрелити двох, перше ніж вони зникли за верхнім краєм берега. Декілька птахів посідали на дерева, та більшість поховалися в кущах, і, щоб сполохати їх, я заходився підстрибувати на купах обмерзлого хмизу. Але вони злітали в той час, як я насилу утримував рівновагу на зледенілому й хиткому галуззі, тож поцілити їх було нелегко. Я підстрелив ще двох, у п'ятьох не влучив і повернув назад, радіючи, що натрапив на табунець так близько від дому і що там лишилося ще багато птахів, яких можна буде відшукати іншим разом.
Удома мені сказали, що малий нікого не пускає до своєї кімнати.
— Сюди не можна, — казав він. — Ви заразитесь від мене.
Я піднявся нагору й побачив, що він лежить так само, як і перше, — дуже блідий, лише на вилицях червоні плями від жару, — і так само незворушно дивиться перед себе.
Я зміряв йому температуру.
— Скільки?
— Щось близько ста, — відказав я. Насправді ж було сто два і чотири десятих.
— А було сто два, — сказав він.
— Хто це сказав?
— Лікар.
— Температура в тебе не велика, — сказав я. — Боятися нема чого.
— Я й не боюся, — відказав він. — От тільки все думаю.
— А ти не думай, — сказав я. — Лежи собі спокійно, та й годі.
— Та я спокійний, — відказав він і знову втупив очі перед себе. Було видно, що він напружено силкується зосередитись на якійсь одній думці.
— На ось, проковтни й запий водою.
— Ти думаєш, це щось допоможе?
— Ну аякже.
Я сів, розгорнув книжку про піратів і почав читати, але, помітивши, що він не слухає, спинився.
— Як ти гадаєш, коли я помру? — спитав він.
— Що?
— Скільки ще мені лишилося жити?
— Ти не помреш. Що це ти вигадав?
— Ні, помру. Я ж чув, як він сказав «сто два».
— З температурою сто два градуси ніхто не вмирає. Не говори дурниць.
— А от і вмирають, я знаю. У Франції в школі казали, що коли в людини сорок чотири градуси, вона жити не може. А в мене сто два.
Він цілий день чекав смерті — весь час, від дев'ятої години ранку.
— Бідний мій хлопчику, — сказав я. — Малий бідолахо… Це ж так само, як милі й кілометри. Ти не помреш. Це просто різні термометри. На тому нормальна температура тридцять сім, а на цьому —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.