Читати книгу - "Ненаписані романи"

Але він знову згадав Троцького, його вказівку тримати на обліку сім’ї офіцерів і брати їх на відповідальні посади у тому разі, коли е можливість на випадок зради сховати сім’ю.

Він ніколи не забував цих жорстоких слів Троцького, але застосував їх він, Сталін, у тридцять шостому, коли перед Каменєвим поставили дилему: або два його сини загинуть, або він, Каменєв, зіграє ту роль у спектаклі процесу проти Троцького, яку для нього напишуть…

«А коли б мені запропонували таке? — не раз запитував себе Сталін. — Чи відрікся б я від себе, свого минулого, свого чесного імені — заради дітей?»

Він ніколи не відповідав зразу — навіть собі; будь-яка відповідь має бути обдуманою і до кінця точною.

Ні, сказав він собі, я не відрікся б від себе і своєї справи! Тарас Бульба пожертвував сином в ім’я загальної справи, і він правильно зробив; я зміг би повторити його подвиг, бо людина доти людина, поки за нею не зачинилися двері камери; виходу з неї — так чи інакше — не буде, така вже жорстока логіка політичної боротьби. Та й потім, чому я повинен вірити тому, хто запроторив мене до темниці? Це — протиприродно. Чому я повинен вірити, що моїх дітей помилують? Якщо мене не пощадили, чим вони, діти мої, кровиночки мої, кращі? Ні, я повівся б не так, як повелися Зінов’єв, Льова і Бухарчик…

Зінов’єва — не любив, з Каменєвим здруживіся ще на початку століття на Кавказі, коли той керував пропагандою, тому й зараз машинально називав його Льовою; саме так звертався до нього і в засланні, і весною сімнадцятого, в «Правде», коли разом були редакторами, намагаючись стримати Леніна від його різкого повороту до соціалістичної революції, а вже Бухарчик — у найтяжчі роки — був для нього наче брат, як же йому інакше називати Миколу, як?!

… Сталін стояв на трибуні байдуже, нерухомо, потім знову підняв руку, закликаючи до тиші, але це підлило бензину в огонь — здавалося, барабанні перетинки лопнуть від грому овацій.

Тоді, досадливо махнувши долонею, немовби відганяючи набридливу муху, Сталін зійшов з трибуни і покинув зал засідань…

… Назавтра, під час пленуму, Сталін попросив слова одразу після того, як обрали членів Президії, що замінила Політбюро. Сталін увів молодь — недаремно у заповіті Ленін радив робити ставку на нові кадри; він, Сталін, соратник Леніна, в усьому наслідує його. Він, Сталін, виконав, до речі, і другий його заповіт: ніколи, починаючи з двадцять четвертого року, він не дозволяв називати себе Генеральним секретарем ЦК.

… На трибуну він зійшов легко, вже обвисати на ній не став, овації припинив різко, наче наклавши руку на роти тих, хто вигукував на його честь заздравиці.

— Якщо ви примусили мене знову попрацювати секретарем ЦК, — атакуючи, вже без недавньої задишки, сказав, — то я маю повідомити, що в партії сформувався й функціонує новий опозиційний ухил, правий ухил за своєю суттю. І розповісти про це повинні товариші Молотов та Мікоян… Ось що нам належить робити на засіданнях нової Президії, саме це, і ніщо інше.

15

У Барвисі, на невеличкій дачі, де, чекаючи другої дитини, жила Юлія Хрущова, онука Микити Сергійовича, я зустрівся з маршалом Тимошенком — височезним, бритоголовим, у брунатному костюмі і в чорних лакових черевиках не менш як сорок п’ятого розміру, либонь, пошитих на замовлення.

З перших же фраз розмова перейшла на проблему «культу особи»: тільки-но закінчився Двадцять другий з’їзд.

— Ніколи не забуду обличчя Сталіна, — рубаючи слова, командно заговорив Тимошенко, — коли я приїхав до нього на Близьку Дачу на другий день війни; впалі, неголені щоки, очі тьмяні, захмелені… Він сидів біля обіднього стола, немов паралізований, повторюючи: «Ми втратили все, що нам залишив Ленін, немає нам прощення…» Таким я його ніколи не бачив, а ми ж знайомі з ним з вісімнадцятого, майже чверть століття… Правда, пригадую, бачив його одного разу напідпитку у двадцять сьомому році, в день десятиріччя Робітничо-Селянської Червоної Армії… І сталося це за надзвичайно цікавих обставин… Я тоді командував військами в Смоленську, провів урочисте засідання, тільки-но перейшли до банкетного залу, як мене викликають на прямий провід, дзвонить Лев Захарович Мехліс, помічник Сталіна:

— Негайно виїжджай на аеродром, бери літак і мчи до Москви! Я посилаю машину в Тушино.

Через дві з половиною години я підкотив на «паккарді» до Центрального Будинку Червоної Армії — там відзначали річницю РСЧА, не згадуючи, певна річ, ні Троцького (а все-таки він був першим наркомом оборони республіки), ні Вацетіса, якого саме Троцький протяг на посаду Головкома: чимало було проти, мовляв, — з царського генерального штабу, золотопогонник, та Лев Давидович наполіг на своєму, крутий був мужик; Сталін, чесно кажучи, багато що взяв у нього, не в зовнішньому, звичайно, вигляді, а в умінні пробивати своє… Шапошникова Бориса Михайловича, полковника царської розвідки, теж Троцький у РСЧА привів наперекір усім, але потім його не підтримував, бо той дуже ненавидів поляків, «католицькі єзуїти, ляхи», навіть статтю проти них бабахнув у двадцятому, за що Троцький журнал прикрив, а Шапошникова — за «шовінізм» — кинув, як казали, на низовий апарат, слава богу, що не шльопнули ще згарячу, він це теж умів… Потім, коли Троцького турнули, Шапошников знову піднявся, Сталін його підтримав, був у мене начальником генштабу — єдиний безпартійний на такій посаді… Я думаю, що Сталін не без наміру його до мене приставив… Так… Прибув, значить, я, ввійшов у банкетний зал, а там і Бубнов, і Блюхер, і Єгоров, і Якір з Уборевичем, Позерн, Будьонний, Ляшкевич, Раскольников, Примаков, Штерн, Подвойський. Криленко, Корк, Ейдеман, Тухачевський, ясна річ, ну й Ворошилов із Сталіним… Усі, бачу, хоч і добре підхмелені, розпалені, але якісь напружені, настовбурчені… Сталін, потиснувши мені руку, сказав: «Мужик, ану, покажи себе»… Він мене ще з громадянської війни називав «мужиком», любив високих, а особливо тих, у кого в родині був хтось з духівництва… Я його питаю, що треба зробити. А він люльку розкурив — обличчя суворе, очі погаслі, хмільні, — пихнув димком і каже: «Я запропонував провести змагання з боротьби — хто з наших командирів найміцніший… От Тухачевський усіх і поклав на лопатки… Зможеш з ним поборотися? Але так, щоб його неодмінно перемогти?» Я, звичайно,