Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Тільки-но я закріпив деяке рішення, викликане таким перебігом думок, як задзвонив телефон, і, прогнавши напівсон, я підняв слухавку. Це був Філатр. Він задав мені декілька питань, які стосувалися мого стану, а тоді, своєю чергою, запросив зустрітися завтра у Стерса, і я пообіцяв.

Коли ця розмова скінчилась, я, в дивному сум’ятті почуттів, сором’язливому, як стримане дихання, зателефонував до готелю «Дувр». Таким справам властива думка, що всі, навіть сторонні, знають секрет вашого настрою. Відповіді найбільш байдужі звучать як доказ. Ніщо не може так раптово наблизити до чужого життя, як телефон, залишаючи нас невидимими, і негайно, варто нам лишень захотіти, — усунути, неначе ми не говорили зовсім. Ці безцільні для факту міркування відзначать, може бути, дещо той неспокійний стан, з яким зайшов я у розмову.

Вона була короткою. Я попросив викликати Анну Макферсон, що припливла сьогодні на пароплаві «Ґранвіль». Узявши невеличку паузу, діловий голос службовця кинув мені у відповідь, що вищеозначеної пані в готелі нема, і я, знаючи, що отримаю таку відповідь, сприяв непорозумінню, точно описавши костюм і всю зовнішність невідомої дівчини.

Мій співрозмовник мовчки змірковував. Нарешті він сказав:

— Себто ви говорите про панночку, яка нещодавно поїхала від нас на вокзал. Вона записалася — «Біче Сеніель».

З більшою, ніж очікував, досадою я послав зауваження.

— Чудово. Я переплутав ім’я, виконуючи якесь доручення. А ще мене просили дізнатися…

Я обірвав фразу і поклав слухавку на місце. Це було раптовою мозковою відразою до безцільних слів, які вирвалися в мене за інерцією. Що б змінилось, якби я дізнався, куди подалася Біче Сеніель? Отже, вона продовжувала свою дорогу — напевно, в дусі безтурботного наказу життя, як це було на набережній, — а я опустився в крісло, внутрішньо застебнувшись і намагаючись захопитися книгою, по перших рядках якої вже передчував, що випадає нудьга завдовжки в п’ять сотень сторінок.

Я був сам-один, у тиші, вимірюваній цоканням годинника. Тиша мчала, і я заглибився у сферу переплутаних обрисів. Двічі підходив сон, а потім я вже не чув і не пам’ятав його наближення.

Так, непомітно заснувши, я прокинувся зі сходом сонця. Першим почуттям моїм була посмішка. Я підвівся і сів у пориві глибокого захоплення, — незрівнянної, чистої втіхи, викликаної ефектною несподіванкою.

Спав я у кімнаті, про яку згадував, що її стіна, звернена до моря, являла собою, по суті, величезне вікно. Воно йшло від стельового карниза до рами в підлозі, а по боках на фут не доходило до стін. Його стулки можна було розсунути так, що шибки ховалися. За вікном, унизу, був вузький виступ, засаджений квітами.

Я прокинувся тоді, коли сонце, сходячи над рискою моря, кидало проміння всередину кімнати разом з відображенням хвиль, які сипалися на екрані задньої стіни.

На стелі і стінах мчали танці сонячних привидів. Вихор золотої мережі сяяв таємничими малюнками. Променисті віяла, стрімкі овали і вогненні риси, що металися з кутка в куток, правили за політ у стіну стрімкої золотої зграї, видимої лише в момент торкання до площини. Ці строкаті килими сонячних фей, метушливий трепет яких, повсякчас захоплений гаптуванням сліпучих арабесок, сягнув шаленої швидкості, були скрізь — навколо, під ногами, над головою. Невидима рука виводила дивні письмена, зрозуміти значення яких було годі, як у музиці, коли вона говорить. Кімната ожила. Здавалось, їй не встояти перед навалою сонячних полисків, які ринули з води, і вона ось-ось тихо закружляє. Навіть моїми руками й колінами безнастанно ковзали яскраві плями. Все це змінювалося невловимо, як наче в іскристій сітці, раз по раз стріпуваній, билися прозорі метелики. Я був зачарований і нерухомо сидів серед блакитного світла моря і золотого — по кімнаті. Мені було втішно. Я встав і, з легкою душею, з тонкою і беззвітною впевненістю, сказав, звертаючись до всього: «Вам, знаки і фігури, що увірвалися зі значенням невідомим, однак потішили мене серйозними одинокими веселощами, — поки ви ще не зникли — повіряю я іржу свого Нездійсненого. Осяйте й зітріть її!»

Щойно я закінчив говорити, знаючи, що згадаю потім цю напівсонну витівку з посмішкою, як золота сітка потьмяніла; лише у нижньому кутку, біля дверей, деякий час тремтіло ще щось на кшталт вигнутого вікна, відкритого потокові іскор, а тоді зникло й це. Зник і той настрій, яким почався ранок, хоча його слід не стерся й досі.

Розділ IV

Увечері я вирушив до Стерса. Того вечора в нього зібралися троє: я, Андерсон і Філатр.

Перш ніж прийти до Стерса, я перейшовся набережною до того місця, де вчора зупинявся пароплав. Тепер на цій ділянці набережної не було жодного корабля, а там, де сиділа невідома мені Біче Сеніель, стояли вантажні котки.

Отже, це пішло, виникло і пішло, наче його й не було. Щоб воскресити враження, я створив фігури з повітря, розташувавши їх групою вчорашньої сцени: крізь них блищали вечірня вода і зірки вогнів на рейді. Зібравшись на силах, я майже ясно побачив дівчину, а, зробивши це, відчув ще більше незадоволення, бо ж точніше змалював враження. Мабуть, почалася своєрідна «серцева мігрень» — почуття, яке я добре знав і, не надаючи йому особливого значення, визнав, однак, що такий напрям думок діє як улюблений мотив.

Це й справді був мотив, і я, почасти розвиваючи його, залишився під його впливом на невизначений час.

Розкидаючи умом, я був тепер вкрай незадоволений собою через те, що перепинив розмову з готелем. Ця квапливість — прагнення замінити те, що зникає, позитивною дією — частенько заважала мені. Але я не міг знову спізнавати те, що вже не захотів спізнавати, як би не шкодував про це тепер. Окрім того, чарівний ранок, прогулянка, повернення сил і звичне пояснення випадком усього, що його не цілком визначає бажання, переважили цей недолік вчорашнього дня. Подумки я підрахував залишки сум, яки міг витрачати і які чекав від Лерха: близько чотирьох тисяч. Того дня я отримав листа: Лерх сповіщав, що лише недавно повернувшись з ділової поїздки, він, не чекаючи, що гроші знадобляться мені так