Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Російське романтичне слов’янофільство в дусі імперської політики прагнуло знецінити європейський патріархальний ідеал Держави, протиставивши йому «общинну» слов’янську психологію. Щодо цього К. Аксаков писав: «Перед індивідом у суспільстві, в гущі народу відкривається або найвищий шлях внутрішньої істини — совісті, свободи, або шлях зовнішньої істини — закону, несвободи. Перший шлях — це шлях суспільства чи, краще сказати, общини, другий — держави… У сприйнятті держави міститься суттєва різниця між слов’янським і західним світом. У західних країнах держава — основний принцип, ідеал народів. У слов’янському світі держава — лише неминуче зовнішнє буття, засіб, який необхідний у силу недосконалості роду людського»[233]. Для української людини, як виявляє українська класика, Держава — вищий ідеал національної самототожності, тому в творчості Шевченка, що продовжує стратегію Котляревського, ведуться пошуки українського ідеалу Держави. Адже у психічній батьківській матриці міститься трансцендентне знання про нейтральну універсальність національної Держави, від якої й відштовхується творчий синівський суб’єкт. Невипадково метафізика актуалізує «нейтральну універсальність абстрактного поняття Держави», «повністю зреалізовану Державу» та недовершені існуючі Держави[234]. Пошуки коду національно-державницького світу, до якого вперше звертається український романтизм, означають пошуки зв’язку національної реальності з метафізичною батьківською матрицею. Тому при психоаналізі творчості Шевченка дуже важливо показати психологічну динамічну складність синівських психотипів, що відсилають до пошуків батьківської універсальності. На депресивній позиції відображається відповідна до неї складна конфліктність психічної реальності, що й апробується інфантильною синівською множинністю як різнобічними пошуками батьківської мужності.
Мазохістські й садистські інтенції в синівському національному характері
Аналізуючи еротизм у психології О. Кобилянської як мазохістську чуттєвість, Т. Гундорова виходила з того, що «становлення-тваринним» є «одна з основних ознак мазохізму»[235]. Однак таке бачення спрощує мазохізм, зводить його до ерогенної чуттєвості, перверсивний характер якої представлено в романі Л. фон З. Мазоха «Венера в хутрі» (1869) та його російській імітаційній версії — романі А. Мар «Жінка на хресті» (1916). Але для психоісторії української літератури, яка уникає ерогенної перверсивності, варто розрізняти «тваринний» ерогенний варіант мазохізму та істинно людський мазохізм, що постає поза сексуальним інстинктом, інакше неможливо буде відчитати психологічний код провідного українського характеру як національного загалом.
Становлення національного характеру виявляє його відношення до загальнолюдських феноменів мазохізму і садизму. Мазохізм — найскладніше явище з погляду класичного психоаналізу. Він є первинною психічною реальністю, пов’язаною з Танатосом, потягом до смерті, відповідно — з бажанням повернутися у психічну пустоту. Набуваючи ерогенності (сексуального інстинкту), мазохізм стає потягом до життя. Однак первісний потяг до смерті як потяг у психічну або метафізичну пустоту формується за межами сексуального інстинкту. На основі цього потягу в трансцендентне Платон характеризував психологію національного філософа, яка втілює вищу форму мужності — духовну: філософ прагне дійти до чистого пізнання, яке можливе лише «за умови звільнення від впливу тіла й споглядання речей самих по собі самою душею»[236]. Тому, за його міркуваннями, «філософи справді прагнуть померти»[237], тобто очиститися, визволитися «від нерозважливого впливу тіла» і пізнати чистоту, якою є трансцендентна істина[238]. Цей психотип українського філософа вивершив у «старосвітській» літературі Г. Сковорода. Отже, національна психологія формується як психотип філософського мазохіста: для неї любов як духовне, свідоме явище складає вищу цінність. Після Г. Сковороди цей філософський характер постає в новому часі — спочатку в творчості І. Котляревського, а згодом — у поезії Т. Шевченка. З ним пов’язано обігрування ерогенного мазохізму в «Енеїді», що складає основу низького романтизму, та творення Великого Слова на ґрунті аскетичного мазохізму у творчості Шевченка. Майже цілковита відсутність еротичної лірики у Шевченка свідчить про символічну відмову від ерогенного донжуанства, що символічно обігрувалося у Котляревського. Тобто український мужній мазохізм виявляє перевагу любові над сексуальністю, що обумовлена ніжною інтроекцією материнського образу.
У цих теоретичних координатах можна знайти пояснення сутності мазохістської психології Христа, що передбачає принесення тілесності (несвідомого) у жертву божественному світові заради вищої свідомості. У своєму посейбічному жертвопринесенні інстинктивного Христос народжується у потойбічному світі як Свідома Любов, тобто як син Божий, що постав від Отця як батьківської Свідомості, яка проникла у материнське тіло. Шевченко психологічно наслідує Христа, прагнучи дати Україні державницьку самосвідомість. Однак якщо у міфологічній структурі Христа як сина Божого немає несвідомого (Він — той, хто відкинув Тінь свою, хто остаточно подолав диявола, тобто національне інстинктивне, через розп’яття), то Шевченко залишається у психологічній сутності сином Національним зі своїм національним свідомим і національним несвідомим, що прагне наблизитися до Христа, тому добровільно приймає на себе психологічний комплекс жертви на основі потреби репарувати Україну.
Оскільки у психології Шевченка так само вербалізується потенційно могутня любов до матері, а любов, за словами Фройда, — «велика вихователька»[239], то Шевченко постає у своїй творчій сублімації духовним учителем матері-України, пристрасно спонукаючи її синів відмовитися від принципу насолоди, що культивує несвідоме, прийняти цінність свідомості заради державного майбутнього. Задля цього він вводить у психосемантичне поле українського існування психічну цінність страждання, що відповідає сутності депресивної позиції як символічного саморозп’яття. У його творчості започатковується пробудження української пам’яті, яка неможлива без психічної травми, психічного страждання. Материнське страждання стає психологічним джерелом синівської свідомості. Завдяки творчості Шевченка у програму психорозвитку українського характеру закладається потяг до нарощування свідомості, до державності, до створення повносилої національної мужності на захист материнського об’єкта.
Якщо Котляревський мріяв про розмноження веселого панства, то Шевченко свою місію пов’язував з «розмноженням» праведних синів, що мало постати на основі можливої внутрішньої подібності з поетом-пророком. Тому Шевченко, закладаючи психічну цінність страждання та потребу духовного подвигу, прирікає і себе на цей шлях витіснення низьких пристрастей заради високого призначення, що у XX ст. дзеркально відобразиться в екзистенційному виборі В. Стуса. Релігійний пошук у Шевченка тісно пов’язує ідею української Держави з монотеїстичним християнством, що правомірно зауважили у своїх дослідженнях Є. Сверстюк[240] і В. Пахаренко[241]. Тобто у Шевченка виявляє себе романтична аристократична символізація, що відсилає до сина Національного, який творить себе для України як батьківське Велике Слово. Така символізація передбачає наближення образу поета до Христа.
Садомазохістська ерогенність імперського переслідувача означає, що українському колоніальному психотипу, який рветься до власного буття, буде нав’язуватися ерогенна мазохістська роль. Однак саме садомазохістська ерогенність російського імперського суб’єкта виявляється ошуканою перед нерозпізнаним філософським мазохізмом українського суб’єкта, пропустивши у своєму дискурсі потужне Велике Слово. Аналіз антиколоніального маскування у психоісторії української літератури
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури», після закриття браузера.