Читати книгу - "Одіссея практиканта"

Я стояв на контрольній смузі… Звісно, я знав про існування контрольних смуг, хоч ніколи, навіть в кіно, їх не бачив, але ж то на сухопутному кордоні, та ще й на кордоні з ворожими державами! А тут кордон по Дунаю! Самотужки здогадатися, що контрольну смугу по центру Дунаю виорати та смугасті стовпчики з гербами закопати неможливо, мені, якось, розуму не вистачило…

Намагаючись ступати слід в слід, я обережно позадкував, поки каблук не вперся в каменюку, що притискала той, як я запізно зрозумів, сигнальний дріт. Дзенькнувши дротик став на місце і, якраз, дуже вчасно, бо зовсім поруч пролунав вигук:

– Стій, рукивгору, стрілятибуду!!!

З горбочка дамби, якраз навпроти мене, тримаючи карабін «напоготові» спускався ще один прикордонник… Він зупинився на протилежному боці контрольної смуги та кілька раз наполегливо смикнув догори стволом карабіна:

– Руки! Руки!

…Згадалася кінохроніка про захоплених в полон паулюських німців, що так старанно тягли руки вгору, наче на турніку висіли… Але ж я не німець! Я ж свій!!! Не можу я так, по-німецьки!

…Свій-то свій, але ж для того, з карабіном, я – порушник державного кордону! Може він зайву личку хоче заробити, або хоче додому, у відпустку, з медалькою «за зразкову службу»… Зараз вліпить мені кулю, та й поїдемо… Він, з личкою, у відпустку, а я…

Мусив скоритися, але, лише на половину; підняв обидві руки на рівень пліч, трохи зігнув їх в ліктях, опустивши кисті донизу, і став чекати «свого» прикордонника з автоматом, що швидко наближався по «моїй» стороні контрольної смуги.

– Кто такой? Почему нарушили границу Союза Советских Социалистических Республик? – захекавшись від швидкого бігу, закидаючи «калаша» на плече, запитав прикордонник.

– Це я здуру, товариш сержант, я хотів на Дунай подивитись, бо звідси не видно, а я тут вперше. Я думав, що кордон по Дунаю проходить, а смугу цю, просто, не помітив, бо під ноги не дивився.

– Не місцевий? А з якою метою тут опинився? Документи при собі маєш? – перейшов на українську сержант. Я подумки подякував Віктору за його науку: – налагоджувальник без документів – не налагоджувальник! Справжній налагоджувальник навіть в туалет має з документами ходити!

– А як же, при мені!

– Пред'яви!

– Та, будь ласка, тільки скажи колезі своєму, хай карабін опустить, бо як же я тобі їх покажу? Маю ж руки опустити, а він якийсь знервований, ще стрельне!

– Не стрельне! У нього набоїв нема…

– Все одно, хай опустить, мені спокійніше буде.

– Сергію, нащо ти військову таємницю про набої розголошуєш? – пробурмотів прикордонник з того боку смуги, знехотя опускаючи карабін. Я витяг з нагрудної кишені паспорт з вкладеними у нього посвідченням про відрядження та перепусткою на завод. Сергій став розглядати документи.

– О! Ти що, киянин?

– Киянин, відповів я, для підтвердження, демонструючи Сергію свою нарукавну нашивку.

– Киянин, кажеш? – очі його блимнули підозрою. – Документи ще нічого не означають, їх і підробити нескладно. А от ми зараз у інший спосіб перевіримо який ти киянин! От скажи, ти знаєш по якому мосту можна доїхати з Дарниці до Ботанічного саду?

– По мосту Патона.

– Оскара чи Бориса?

– Ні, – Євгена Оскаровича.

– Ну, то ще нічого не означає. А от, скажи, якщо ти киянин, на скількох опорах стоїть той міст?…

– Знаєш, сержант, у нас в Києві трамваї не під мостом, – по мосту їздять! Ти ще спитай яка глибина Дніпра під мостом! А чого ти таке питаєш, може ти теж киянин?

– Так, я киянин, але справжній! Пішли на заставу, там розберемось хто ти є!

– Не можу я тут все кинути. Треба ж, хоч інструменти забрати, бо якщо їх поцуплять, я не зможу свою роботу завершити і дуже підведу Вікторію Тарасівну…

– А до чого тут Вікторія Тарасівна?

– Ну, як «до чого»? Це ж вона викликала нас з Києва для термінової роботи, не хотілось би її підводити, а я, от, у таку халепу здуру вскочив…

– Вікторія Тарасівна, кажеш, – Сергій, граючись ременем «калаша», задумливо дивився то на мене, то на мої документи. – З Києва, кажеш, терміново викликала?

– З Києва, терміново, – кивнув я.

– А ти – здуру поліз?

– Здуру, – підтвердив я, похнюпивши голову.

– Ну, добре, – нарешті вирішив Сергій, віддаючи мені документи. – Якщо Вікторія Тарасівна, то щось придумаємо… І оглянувши мене вже прощальним поглядом, раптом запитав:

– А що це у тебе так в кишені куртки так випинається?

– В кишені? – я засунув руку в кишеню і похолов – фотоапарат…

Приїхали…

Якби можна було б якось зіжмакати його в горіхову кульку… Я обмацував ту «Смєну» з усіх боків, не витягаючи з кишені.

– Та тут у мене всякого… – тягнув я, і, раптом в руку попала запальничка. Та сама, батькова, фронтова, зроблена окопним умільцем з гвинтівочної гільзи, і,