Читати книгу - "Одіссея практиканта"

– Слухай, Сергію, а тобі ті порушники кордону, яких ти відловлював щось дарували на знак пошани і подяки?

– Порушники? На знак подяки? Дарували? Ні, не доводилось, бо ти у мене перший!

– О! Так і ти у мене перший! З цими словами, витяг я здерев'янілу від переляку руку з кишені – тримай! – На добру пам'ять від твого першого порушника кордону!

Сергій з цікавістю взяв запальничку, зняв другу, пістолетну гільзу – ковпачок, чиркнув коліщатком – спалахнуло довге червоне полум'я.

– О! І на вітрі горить! – захоплено промовив Сергій.

– Так це ж фронтова! Чим вітер дужче, тим полум'я довше!

– Добре, дякую, – приязно посміхнувся Сергій, остаточно втративши інтерес до моєї кишені. – Ну, давай, не буду заважати, працюй, не підводь Вікторію Тарасівну.

– А звідки ти її знаєш, – здивовано запитав я, – що, її теж доводилось затримувати?

– Можна і так сказати, – посміхнувся Сергій, ще раз клацнувши запальничкою, – Тільки то ще питання, – хто кого затримав – мій командир її, чи вона його…

– Світ тісний! – тільки й вимовив я, – то Вікторія Тарасівна – дружина твого командира?

– Ще ні, але до того, наче, йде… Ну, бувай! Не гуляй більше по контрольній!

– Не буду! Вже вчений! Дякую за науку!

– Звертайся, якщо що, – засміявся Сергій і, поправивши ремінь автомата, пішов…

Подробиці цієї пригоди, що могла закінчитись ой, як нещасливо, я, звісно, колегам не розповів, бо соромно було в своїй дурості зізнаватись, але Віктора застеріг від можливих неприємностей з боку ревнивої, та ще й озброєної, прикордонної служби…

– Да-а-а! «Прощай моя пєсня нєспєтая» – сумно вимовив Віктор.

– Але – «Вітаю тебе, моя пика неподряпаная і око непідбитеє!» – утішив я його…

А фотоапарат, замотавши газетою, вклав на саме дно сумки від гріха подалі…

Скоро не тільки казка мовиться, але, буває, й робота робиться, особливо при тому сприянні, яким ми були оточені.

Вікторія Тарасівна прийняла нашу роботу на «відмінно», очоливши «приймальну комісію» (зав. виробництвом Борис Гнатович і електрик), а потім відвела до бухгалтерії, де ми одержали, що просили, плюс досить вагомий «коефіцієнт» і запропонувала почекати «до завтра», бо буде йти на Одесу вантажна машина з продукцією і зможе нас підвезти. Хлопці відмовились, бо Едік сказав:

– Досить з мене стаціонарних сіновалів, не вистачає ще пересувного!

У Віктора були якісь нагальні справи в Одесі, а мені хотілося ще й Ізмаїл побачити, а ще хотілося додому контрабандної в'яленої рибки привезти, а на теплохід мене з нею не пропустили б, тому я був єдиним, хто погодився на завтрашній «пересувний сіновал».

Отже, хлопці пішли на теплохід до Одеси, а я – на «Ракету» до Ізмаїлу.

Не все котові вершки! На жаль, то був вельми невдалий захід, бо побачене зовсім не відповідало очікуваному.

Замість, намальованої моєю уявою, могутньої цитаделі Османської імперії, що була змушена підкорилась козацькій звитязі, я побачив Суворова на стомленому коні, що збирався, здавалось, присісти на сідницю щоб відпочити, поки його вершник наловить повний капелюх голубів, та всюдисущого Леніна…

Я і, взагалі, забув би про той свій візит до Ізмаїлу, якби не чергова пригода.

В колишній турецький мечеті демонструвалась діорама того козацького бою. Я підійшов до каси, збираючись придбати квитка не перегляд.

Не склалось…

До мене наблизився чоловік, що чимось нагадував того, з Привозу, зі шпаллером під пахвою…

– Кав’яр треба? – майже пошепки запитав він.

– Самі стріляйтесь тими своїми кав’ярами – злісно відповів я йому…

– Ти чого? – розгубився він. – фірмовий, заводський, запаяний, я гарантую…

– Та пішов ти… – послав я його і пішов сам, ледве не побіг, на «Ракету» до Кілії, подалі від кав'ярів-шпаллерів… Мені було вже не до діорами…

…А потім, вже вдома, в Києві, пожурив мене батько:

– Я ще можу зрозуміти, що не всю «матчастину» ти встиг вивчити. Таке, як «Бальзам ризький», «шпаллер», «жмурік»… – міг і не знати, але КАВ'ЯР!!!

Не знати, що КАВ'ЯР, це ж ікра – риб'яча ікра, солена зі спеціями!!!

Ти ж українець! Хіба ти не читав «Наймичку» Шевченка: