Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Благо, будиночок ми винаймали у льєра Кларенса – невеликий, але затишний і за цілком прийнятні гроші. І знаходився він якраз дорогою до «Гірського притулку». Тому… ну чому б і ні? Тим більше, що нам по дорозі.

– Ну, тоді... – я з помітним зусиллям відвела погляд і рушила по вулиці, що веде до нашого з Роуз будинку.

– Заодно, Трісс, розкажіть мені трохи більше про це містечко, – позначив ціль нашого спілкування Кір. – Можна ж я вас звати Трісс?

– Тільки у випадку, якщо нарешті дізнаюся про ваше ім'я.

– Кірай. Кірай Найр, – так само беземоційно представився нарешті командир загону.

Запитати б ще про мету їхнього візиту в Горенгвіль. Але це буде вже надто.

Ми неквапливо крокували порожніми вулицями, залишаючи позаду шум свята: музику, пісні, сміх. Розвіювалося якесь напруження, навіть говорити полегшало. Іноді я ловила на собі погляд Кірая. Іноді він навіть усміхався, і ця усмішка робила його обличчя світлішим і молодшим. Скільки йому? Спочатку він здався мені ровесником Роуз. А тепер... може трохи більше двадцяти п'яти.

Я в загальних рисах описала наше містечко таким, яким його бачила я – не дуже велике, але й не маленьке, воно не жаліє чужинців, як і будь-яке інше містечко, де всі одне одного знають, спокійне, навіть нудне.

– Хотілося б вірити вашим словам, льєро. Але сьогоднішні події говорять про інше, – дивлячись кудись уперед, промовив Кірай.

– І знову ж таки, – не погодилася я, – до сьогодні нічого подібного не траплялося. На моїй пам'яті так точно, – і я трохи зам'явшись, все ж таки зважилася запитати: – Як вона почувається?

Темний кинув на мене тільки погляд, але інтересу в мені різко поменшало.

– Місцевий цілитель каже, що з Нілай все буде гаразд, – зійшов до відповіді він. – Але я все ж таки хотів би відправити її до столиці, як тільки це стане можливим. Щоправда, знаючи її, це буде нелегко.

А я знову насторожилася. Тільки сліпий не помітив би, що цих двох пов'язувало щось більше, ніж просто служба в одному загоні. А в принципі... мені яке діло?

Слава всім богам, наш дворик швидко наближався. Залишалося пройти шлях у десяток кроків, і я зупинилася.

– Дякую вам, лер Кірай, – старанно підбираючи слова, і намагаючись не дивитися йому в очі, заговорила я. – Далі я якось… сама.

Роуз удар розіб’є, якщо вона побачить нас. І точно придумає казна-що.

Я простягла руку для потиску. І його долоня зімкнулась на моїй – тепла, жорстка… Від цього рукостискання у мене всередині щось стяглося в тугий вузол. Але не скажу, що це був страх чи ворожість. Щось… зовсім інше. І дати визначення цьому почуттю я не могла.

І далі сталося зовсім неймовірне. Над головою щось щасливо пискнуло, а слідом у повітрі навколо нас закружляв дрібний золотий пилок. Огорнув нас, змушуючи відчути себе, немов у казці. Цей пилок був схожий на золотий туман, що переливався у світлі тьмяного світла магічного ліхтаря, і хотілося затримати подих, нічим не порушити цю неймовірну чарівність.

Я подивилася нагору, знайшла поглядом єдину дрібну сунару. Чому мені здається, що це та сама моя захисниця?

І лише потім глянула в обличчя темному магу. Його очі знову палахкотіли. І перш ніж я встигла злякатися, вирвати руку, відсторонитися і втекти, він подався вперед і накрив мої губи поцілунком. Швидким, рвучким, обпалюючим і дурманним одночасно. Таким, що землю, ніби вибили з-під ніг, і я зависла в повітрі, тримаючись не тільки за його руку, а й якось інстинктивно вчепившись вільною рукою в його плече.

Але це було лише кілька миттєвостей. Потім мене ніби прошила блискавка. Різко відсторонилася, лише миттю помітивши, як натягнувся, мов струна на лірі, Кірай, і не сказавши більше ні слова припустила до будинку, палаючи щоками.

Вічна праматір, що це взагалі було?