Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

– Невелике непорозумінняіз дівчиною, – чарівно усміхнувся Тео, ніби й не спотворювала зовсім недавно лють його обличчя. І ця посмішка у світлі святкових вогників мені здалася оскалом. – Вона надто експресивна. На будь-яку дрібницю реагує занадто… бурхливо.

Я аж задихнулася від такої зухвалої брехні. Спробувала відсторонитися і втекти кудись подалі, але не змогла – руки темного імперського мага відчутно стиснулися на моїх плечах, і я не наважилася вириватися на втіху Теодору. Але як не хотілося бути актором у цій постановці. Тим більше, що вона виходила ще абсурднішою, ніж та, що давали сьогодні на площі. Ненавиджу. Я в ноги впаду командиру темних магів, щоб він мене в загін узяв. Завтра ж, коли обговорюватимуть договір. Або просто не підтверджуватиму диплом. Впевнена, льєр Кларенс знайде мені роботу у «Гірському притулку».

Від однієї думки стало так погано, нестерпно, у горлі став ком. Прокляті Етклонери, які вважають, що можуть ламати чужі життя тільки тому, що їм так хочеться. Прокляті темні маги... проклята імперія. Я могла б стати жрицею та рятувати життя, а стала… ніким не стала ще. І якщо так піде далі, то й не стану.

Зараз ще цей Кір хмикне, вибачиться, побажає доброго вечора і залишить мене наодинці з цією самозакоханою худобою. І доведеться відбиватися від Тео, що уявив себе мало не богом.

– Бачу, що ваша кохана просто пашить щастям, – скептично зауважив Кір, так само утримуючи мене за плечі. – Мені взагалі здалося, що ваша увага її тяжить.

І останні слова пролунали так, що я зіщулилася. Здавалося, одразу стало холодніше, мороз скував не лише руки та ноги, а й саме серце. Я різко видихнула, і власний подих здався якимсь болісно колючим. Щось подібне вже було. У допитній, коли я обмовилася про вагітність Нілай. Якби не це я була б більш уважною до слів.

Але… це його магія? Не можна ж застосовувати магію без вагомих причин. Чи імперським усе можна? Кинула погляд на Етклонера – зляканий, але, здається, нічого ненормального не відчув. Може, це тільки я так реагую на магію... і відчуваю, що тільки на його магію. Цього ще не вистачало.

– Ну що ви… – розгубивши всю свою впевненість, заговорив Тео, бігаючи поглядом на всі боки. – Вона просто…

А мені одразу стало якось легше. Легше дихати, легше говорити. Легше бути тут і поставити на місце Теодора. І на таких як Етклонер є управа.

– У мене немає нічого спільного з цією людиною, лер офіцер, – сказала я, навіть усміхнулася, коли по обличчю Тео пройшла якась зла судома. – Хіба що аудиторії в академії під час занять.

– Я якось так і подумав, – хмикнув бойовий маг за моєю спиною. – У такому разі, можемо вважати розмову закінченою? Мене якось теж вже тяжить увага лера далекого племінника імператриці.

– А це ви дуже вдало згадали, – розплився в усмішці Тео, явно теж якось забувши, що теж має деякі козирі в рукаві.

– Дуже вдало, – не заперечував Кір. – Особливо у світлі нових розпоряджень імператора. Серед яких припинення перевищення повноважень управлінців та їхнього оточення на місцях. Думаю, що для зустрічі із родичами він навіть виділить трохи особистого часу. А як буде щаслива сама імператриця. З огляду на те, що в неї зовсім несподівано з'явилася така безліч далеких родичів, що більшість вона в очі не бачила. Але багато хто себе уявив кимось…

Темний багатозначно замовк. Тео став білішим за сніг. І я з якимось особливим задоволенням спостерігала, як він поспіхом прощається, вибачається та ретується. Вічна праматір, цей момент я пам'ятатиму довго, якщо не завжди. А ще кажуть, що помста не приносить радості. Може, комусь не приносить. А я готова цього темного розцілувати лише за те, що побачила, як блідне фізіономія цього самозакоханого недоумка.

– Я маю вам подякувати, – вивільнившись з рук темного мага, і повернувшись так, щоб бачити його обличчя. Воно, як і раніше, не виражало емоцій, і тільки очі, в яких танцював якийсь вогник, здавались живими. – Здається, сміливо можна говорити, що ви щойно мене врятували. Тепер я перед вами у боргу.

– Помиляєтеся, льєра Трев, – промовив маг, і його губи торкнувся слабкий натяк на посмішку. – Я вам винен набагато більше. І цей обов'язок такою дрібницею не повернути.

Легко здогадатися, про що зараз йшлося. І я навіть розгубилася, не знаючи, що на це можна відповісти.

– Це… – почала я, але затнулась.

А що сказати? Мій борг? Будь-хто би вчинив так само на моєму місці? Чи, що взагалі кажуть у таких випадках?

– Ви мені нічого не винні, – знайшлася я з відповіддю. – І… мені, напевно, вже час. Гарного свята.

Десь у небі пролунало злагоджене розчароване пискляве зітхання, що змусило мене здригнутися. Сунари ще не відлетіли? Тільки цього ще не вистачало. І я мимоволі зробила крок назад. Не варто провокувати цих дрібних капосників.

– Я проведу вас, льєро, – не спитав, поставив перед фактом. І таким тоном, що відмовитись не вийде. – Ви надто часто у щось влипаєте. І боюся, що на шляху до дому обов'язково зустрінете... якусь викопну істоту.

– Це точно... З моїм щастям залишилося ще дракона зустріти в Горенгвілі, – нервово зіщулившись зронила я.

І мені здалося, що у погляді темного полум'я спалахнуло яскравіше. Немов усередині цього Кіра палав живий вогонь. Чудова якась гра світла.