Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

   Ранковий, прохолодний вітер тріпоче волосся, поки моя улюблениця скаче дорогою. Вітрюган нахабніє і куйовдить довгі пасма, пробирається під тонку тканину і вже там бушує, викликаючи потік мурашок.

   Тримаючись руками за гриву Розки й стискаючи стегнами її тіло по обидва боки, стараюсь не впасти, а коли мене таки заносить від швидкого скачу — сміюсь, напружуючись ще більше. Інстинкт самозбереження загострюється, і біль у м'язах не такий відчутній.

   Мені подобається той спектр емоцій, що я відчуваю саме тут і зараз. Навіть попри те, що шкіра поміж стегон після прогулянки на конячці буде червоною і болітиме. Я не так часто їжджу без сідла саме через це, але так я ще більше відчуваю свого улюбленця. 

   Відчуття єднання з Розкою — ось, що для мене є важливим.

   Відчуття переливання м'язів під білою шерстю в поєднанні з тваринною міццю, енергетикою й теплотою — ось, що дає мені відчуття сили, наповненості, кайфу.

   Швидкість — це свобода, у яку я стрибаю, не замислюючись, стрімголов.

   Розтискаю кулаки, випускаючи на волю гриву скакуна, і розводжу кінцівки у боки. Розводжу пальці, пропускаючи потоки вітру між ними.

   Заплющую очі. Сміюсь. Голосно. Надривно. Щиро!

   Хочеться затриматись у цій миттєвості, поставити життя на паузу, але мої стопи щось лоскоче.

   — Розко! — кричу, хапаючись за гриву. — Та нас батько обидвох на фарш пустить, якщо ми ще бодай мить у його пшениці потопчемось! — сварюсь, на що отримую відповідь: Розка стає дибки на задні ноги й голосно ірже. — Та чого ти нервуєшся? — напружую всі м'язи, щоб не скотитись з коня, наче колобок з гірки. — Я ж тобі тут не байки травлю про фарші, а правду говорю! — обурююсь і, о диво, моя компаньйонка стає на коліна, повертаючи мене у нормальне положення, і, почесавши хвостом мою спину, не поспішаючи розвернулась і потопала у бік пасовища.

   Я мовчу на її ліниві дії, хоча хочеться щось та й ляпнути, просто знаю пристрасть Розки до пшениці. Не знаю, з чим це пов'язано, але вона кожного року мусить відмітитись у ній. І під словом “відмітитись” я маю на увазі не просто накласти купу міндобрива, а ще й полежати, витоптати поляну й проспати на ній пів дня, понароблювати доріжок, якими потім топчуться усі сусідські собаки, чим збільшують площу пшеничного лабіринту.

   Перші роки батько загороджував пасовище для Розки від території, де росла пшениця, та моя винахідниця весь час знаходила слабкі місця й добивалась свого. Батько зрозумів, що то гниле діло, і попросив мене провести серйозну розмову з конячкою, адже я за неї відповідаю не тільки головою, а й усіма частинами юного тіла. І косами також. А от пшеницю більше не сіяли по сусідству з пасовищем.

   Розмова була проведена, і відповіддю було фиркання й поворот до мене заднім місцем, а по обличчю я отримала шикарною шевелюрою хвоста. Пам'ятаю, як тоді волала та погрожувала Розі, що зараз візьму ножиці й обітну її гордість, але вона була настільки злою, що продовжувала протестувати й ще разочок заїхала мені по писку тією самою гордістю.

   Звісно, ніхто нічого не стриг —  я просто тупнула ніжкою і, зачинивши її стійло, пішла у хату.