Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

          - А що ти мені хотів сказати? – спитала я з цікавістю.

          Він подивився на мене. Посмішка зійшла з його обличчя, легкий смуток торкнувся очей. Леон відпив шампанського, перш ніж відповісти.

          - Я змушений завтра повертатись додому, – він стиснув мою руку, яку ще досі тримав в своїй. – Повір, як би я міг, лишився б тут, з тобою.  – Його погляд був спрямований на мене . – В Києві чекають справи, які, на жаль, я не можу відкласти.

          Його новина засмутила мене. В голові трохи паморочилось від випитого шампанського. Я підвелась і попрямувала до дверей, які вели на балкон. Нічне повітря дало ковток свіжості, такої необхідної для мене.

          Леонід підійшов і ніжно обійняв мене ззаду. Які приємні відчуття! Я заплющила очі від задоволення. Мені було потрібно відчути його сильні руки, які додавали впевненості.

          Мені не хотілось, щоб наші зустрічі з Леоном припинились. Я усвідомлювала, що його життя вирує в столиці. Що тут він лишень тимчасово. Та мені не ставало легше від цього.

          Леон лагідно прибрав пасмо волосся і ледь торкаючись, провів пальцями по ямці під шиєю.

          - Тут обов’язково має бути щось привабливе, – прошепотів він мені на вухо. Мурашки пробігли по моїй спині. – Таке, що ти дуже сильно любиш.

          Він підніс руку і розтулив пальці. На долоні лежав золотий ланцюжок з вишуканою підвіскою в формі зірки. Три сяючі камінці прикрашали собою кожен її промінчик і створювали ефект мерехтіння.

          Леон обережно защепив застібку ланцюжка в мене на шиї і ніжно поцілував моє оголене плече. Він продовжував покривати його поцілунками, плавно рухаючись вверх. Мої сумні думки, які до того бентежили мене, моментально розчинились, зникли з моєї голови.

          Несподіваний поцілунок ззаду в шию змусив мене забути про все на світі. Мене охопило тремтіння, що з’явилось від незвіданих для мене відчуттів. Я розтанула від дотиків його гарячих губ.

          Він відчув, що все моє тіло тремтить і повернув мене до себе обличчям. Обійняв, і міцно притулив до себе. Леон дав мені можливість втихомирити свої почуття, опанувати емоції, якими я була не здатна керувати.

          Я відчувала, як прискорено б’ється його серце. В унісон моєму. Наші серця бились в такт, наче воно було одне на двох.

          - Дякую за чудовий подарунок, – я торкнулась пальцями ланцюжка, який красувався на моїй шиї.

          - Ходімо всередину, – він погладив мене по волоссю. Його голос був спокійним. – Нам треба щось замовити. А то зачнуть думати, що ми прийшли сюди на балконі постояти.

          Ми всміхнулись одне одному і повернулись за столик.

          Час за вечерею промайнув непомітно. Ми жартували, розповідали кумедні історії з життя, ділились спогадами. Мені було легко спілкуватись з Леоном, наче ми були знайомі вже багато років.

          - Скажи, а як ви познайомились з Григорієм Івановичем? – Я вже давно хотіла задати це питання.

           - Я народився тут, – спокійно відповів Леонід.

          Від здивування мої брови злетіли вверх.

          - Ти серйозно? – Я не повірила своїм вухам.

          - Як ніколи, – Він зробив ковток шампанського і посміхнувся. – Я жив тут, поки не закінчив школу. Далі перебрався до Києва, там і залишився. А з Грегом ми дружимо вже років двадцять. Росли в одному дворі. Він один, кому я можу довіряти.

          - А як же твої батьки? Де вони? – спитала я.

          - Батька я ніколи не знав. Вони з мамою розлучились, коли мені й року не було. – Леон помовчав трохи, наче збирався з думками.

          - А мама? – Я подивилась на нього і зрозуміла, що не так все просто.

          - Скажімо так: мама вела не надто правильний і здоровий образ життя. Я був в дев’ятому класі, коли її знайшли непритомну в сусідньому дворі. Передозування. Врятувати її не змогли.

          Я було шокована від почутого. Мені стало соромно за те, що розпитувала Леоніда.

          - Леон, вибач, – я не могла підібрати слів. – Мені дуже шкода.

          - Не варто вибачатись, Діанко! – він лагідно подивився на мене. – Це частина мого життя. Хоч і не надто приємна. Я намагаюсь просто не згадувати про це.

          Мені хотілось обійняти його, поділитись з ним своєю ніжністю.

          - Пам’ятаєш те місце на ріці, яке я тобі показував? – запитав Леон.

          - Ніколи його не забуду! – із захватом відповіла я.

          - Це був мій потаємний сховок, – він всміхнувся. – Особливе місце, про яке досі ніхто не знав. Я завжди тікав туди, коли мені було важко на душі. Там до мене приходив спокій. З’являлись внутрішні сили, які допомагали мені протистояти жорстокості і несправедливості, долати труднощі.

          Він налив шампанського нам в бокали і продовжив:

          - Тепер воно належить не тільки мені. Ти зробила його ще більш особливим. Надала йому почуттів. Як і мені.

          Я взяла келих і піднявши його, промовила:

         - Знаю, що третій раз п’ють за любов, – я говорила трохи схвильовано. – В нас якраз є така нагода.

          Наші бокали легенько задзвеніли від дотику одне об одного. Декілька ковтків легкого алкоголю розлились по тілу хвилею, яка змила собою мою сором’язливість.

          Я нахилилась до Леона і наші губи з’єднались в палкому поцілунку. Мої вуста з жагою пестили його, наче це був останній раз. Я не могла насолодитись ним. Бажання намагалось вирватись на зовні, наче магма з розпеченого вулкану.

          На секунду відірвавшись одне від одного, важко дихаючи, Леон прошепотів:

          - Крихітко, ти зводиш мене з розуму.

          Я дивилась на нього очима, сповненими пристрасті. Бачила його очі, магічний погляд яких зачаровував мене. Я тонула в їх чорній глибині.

          - Ти мене теж, – тихо прошепотіла я.