Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

Розділ 11

          – Чорт, Діана! Що я буду без тебе робити?!

          Юлькін голос луною прокотився по залу. Ми сиділи за столиком кафе, що належало її матері і пили гарячий шоколад.

          На вулиці стояла похмура погода. Уже третій день йшов дощ, стихаючи лише на ніч. Літо майже закінчилося, і погода щосили нагадувала осінню. Післязавтра осінь буде завідувати всім навколо. Дні ставали коротше і прохолодніше, від чого на душі робилося ще сумніше.

          – Тихіше ти! – прошипіла я. – На нас люди обертаються.

          – Мені пофіг! – трохи тихіше сказала подруга. – Не хочу, щоб ти їхала!

          Вона дивилася на мене і ледь стримувала сльози. Мій настрій теж був не з кращих.

          – Юль, я ж не назовсім їду, – всміхнулася їй. Я хотіла пожартувати, але не вигадала гарного жарту. – Ну, чого ти?

          – Ми ще жодного разу не розлучалися так надовго, – з сумом сказала Юля.

          – Хіба три місяці – це довго? – запитала я.

          – Не три, а чотири! Ти аж в грудні приїдеш! – в розпачі буркнула вона.

          – Ну, можливо, у мене вийде швидше приїхати? Всяке буває, – я всіляко намагалася втішити свою подругу. – Врешті–решт, у нас є відеозв'язок. І телефонні розмови ніхто не відміняв, – я усміхнулася. – Ну, всміхнися ти!

          Юля подивилася на мене і скорчила гримасу з кривою посмішкою:

          – Так норм?

          – Та ну тебе! – я розізлилась. – Думаєш, мені легко?

          – Вибач, Ді! – Юлька зрозуміла, що її трохи занесло. – Знаю, що ти теж переживаєш.

          – Ще й як! – я глибоко вдихнула. – Радує одне – там мене чекає Леон.

          – У вас все так серйозно? – запитала вона, уважно дивлячись на мене.

          – Думаю, що так, – я взяла чашку з гарячим шоколадом і зробила ковток. – Судячи з його слів, він з нетерпінням чекає нашої зустрічі.

          Я механічно взялася за кулон, який мені подарував Леонід, і покрутила його в пальцях.

          – Гарний, – Юлька подивилася на кулон. – Напевно, ти для нього дорога, якщо він щедрий на такі цінні подарунки.

          Я промовчала. Мені хотілося в це вірити.

          – А що твій тато? – поцікавилася подруга. – Його ще не відпустило?

          – Ні, – замотала головою. – Все ще агресивно налаштований проти Леона. Думаю, обговорювати футбол і пити разом пиво вони навряд чи будуть.

          Ми розсміялися.

          – Я ледь вмовила тата не їхати зі мною до Києва, – я закотила очі. – Це було нереально складно.

          – О котрій годині завтра відбуває твій поїзд?

          – Увечері, о дев'ятій, – я зробила ковток шоколаду, якій майже охолов. – Фу, яка гидота! – скривилася. – Не люблю пити теплий шоколад.

          – Давай замовимо ще по одній чашці? – зрозуміло, що Юлька не хоче йти додому. – І по шматочку тортика?

          – Якщо тортик – то тільки тірамісу, – погодилася я і розсміялася. Я теж не хотіла ще прощатися з подругою.

          – Не питання! – Юлька підморгнула мені і покликала офіціантку.

          Дочекавшись, поки принесуть наше замовлення, ми продовжили бесіду.

          – Слухай, ти чим до вокзалу добиратися будеш? – поцікавилася вона. – Машиною чи на таксі?

          – Тато на машині відвезе, – відповіла я. – А що?

          – Хочу теж поїхати, тебе провести.

          – О, це ти класно придумала! – радісно вигукнула я.

          – Ти, дивись мені, обережніше там! – жартівливо пригрозила мені подруга. – Щоб я не червоніла за тебе.

          Ми залились сміхом. У цей момент мене не турбувала думка, що це вперше так надовго я залишатиму рідний дім.

          – Ой, ти тут теж не пустуй зі своїм Джоном, – грайливо відповіла. – А то приїду взимку, а ти вже заміж вийшла! – розсміялася я.

          – Ще чого вигадала! Дивись, чи це не я побігла весільну сукню вибирати? – саркастично запитала Юля.

          – Татуювання, сподіваюся, ти перестанеш наносити?

          Юлька замовкала ненадовго, і зробивши ковток гарячого шоколаду, відповіла:

          – Ні–і! Ще хочу на спині зробити, – вона обернулася і показала пальцем: – Тут, трохи нижче шиї.

          – Ти збожеволіла? Уже дві маєш! – я знизала плечима. – Навіщо тобі?

          – Не знаю, – вона дивилася на мене і посміхалася. – Просто подобається.

          – Я цього, напевно, ніколи не зрозумію, – взяла шматочок тортика і проковтнула його.

          – Ніколи не говори «ніколи», – філософськи сказала Юлька і засміялася.

 ***

          У магазині «Елеганс» було малолюдно. Наближався кінець робочого дня, тому кілька гулящих роззяв – були останніми відвідувачами на сьогодні.

          Я зайшла в магазин і радісно помахала рукою Світлані Петрівні.

          – Доброго вечора! – привіталася з начальницею.

          – О, Діанко! – вона вийшла з–за прилавка і обняла мене. – Я так рада тебе бачити!

          – Зайшла попрощатися, – якось не звично перебувати в магазині по той бік прилавка. – Я вже завтра їду.

          – Що ж мені тепер робити? – Світлана Петрівна говорила трохи схвильовано. – Я не хочу втрачати такого висококласного консультанта! Я ж не зможу знайти тобі заміни! – скаржилася керуюча.

          – Не кажіть так, – подивилася на неї. – Незамінних людей не буває.

          – Це правда, – вона взяла мене за руку і сказала: – Але скільки доведеться витратити часу, щоб знайти таку людину, щоб хоч трохи любила свою роботу, як ти?

          – Світлано Петрівно, до вас черги стоять, щоб працювати тут. Хтось, та й підійде.

          Вона присіла на диван і закинула ногу за ногу. Я влаштувалася поряд з нею.

          – Коли будеш шукати роботу в Києві, обов'язково вказуй мій контактний номер телефону. Я представлю тебе з кращого боку!