Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Розмірений звук двигуна заспокоював та навіть заколисував мене. Я їхала на задньому сидінні спортивного автомобіля, притиснувши коліна до грудей. За вікном подразнюючи очі, мерехтіли вогні нічного міста. З радіоприймача лунала майже знайома пісня. Мозок чомусь дуже серйозно сконцентрувався на тому, щоб згадати ім’я виконавця та назву пісні. Я чула її раніше, вона мені тоді дуже сподобалася. Така заспокійлива й душевна. Ця пісня ще дуже часто грає по радіо, яке є в нашому книжковому магазині. Поступово пам'ять почала працювати, тому незабаром на поверхню виплила інформація, яка зараз мені задавалася дуже важливою. Якийсь-то фінський рок-гурт, а пісня називається «Rewind». Я розумію, що це дурниці та не про це потрібно думати, але мозок немов би з останніх сил намагався захистити мене.

Сльози давно вже висохли, бо вже більше немає сил плакати. Та чи потрібно плакати через те, що неможливо змінити? Я крадькома подивилася на Габріеля. Його брова та вилиця розбиті, але я впевнена, що тато тієї жахливої ночі навіть не встиг вдарити Габріеля, до того ж ці синці здаються зовсім свіжими. Невже подрався із кимось?

Мій погляд обережно торкнувся рук Габріеля і я почала спостерігати за тим, як цей чоловік керує автомобілем: дуже зосереджено через що здається, немов думками Габріель зараз занадто далеко від мене. Цікаво, а куди подівся позашляховик? Та машина мені подобалася значно більше, всередині ней відчуваєш себе набагато безпечніше. А куди ми їдемо? Напевно, у «Персефону». Мозок продовжив народжувати все нові та нові запитання, майстерно захищаючи мене від істерики, що вже дихала мені в потилицю.

- Як ти себе почуваєш? – це було перше, про ще мене запитав Габріель за увесь той час, що ми знаходилися в дорозі.

- Дивно, - я знову подивилася у вікно. – Наче все це трапилося не зі мною, а з кимось іншим.

- Він тебе прогнав? – я не відразу зрозуміла сенс питання. Мені подобалося слухати цей голос, який начебто огортав мене та дарував необхідне відчуття повного захисту, якого я конче потребувала. – Поліно?

- Так, - відповіла я. – Але пробачте, я не хочу про це зараз говорити.  

- Розумію.

Ми знову занурилися у тишу. Мене огорнув заспокійливий шум двигуна й приємна музикальна композиція, що лунала з радіоприймача. Хотілося спати. Зупинити б час, перевести дихання, полагодити понівечену батьківською жорстокістю душу та піти знову вперед. Нажаль, вдалося лише заснути. Я задрімала ненадовго, а прокинулися тоді, коли машина плавно зупинилася.   

- Де це ми? – у вікні я не побачила очікуваної яскравої вивіски готелю, тільки височенний житловий будинок, яких у місті хоч греблю гати.                                

- В мене тут квартира є, - коротко відповів Габріель та вийшов на вулицю, щоб відчинити мені дверцята й підняти на руки.

- Не треба, я можу сама дійти, - мій супротив прозвучав слабко.

- Ти знову в капцях, - вуста Габріеля розтяглись в гіркій усмішці.

Еге ж… Знову ці дурнуваті капці.

Ми на ліфті піднялися на дев’ятий поверх і тільки тоді мене поставили на ноги, бо Габріелю було потрібно дістати з кишені ключі. Я стояла, переминаючись з ноги на ногу. Мені було й холодно, й жарко. Напевно це наслідки шокового стану.

Незабаром Габріель відчинив двері та жестом запросив мене всередину. Ми опинилися в просторій квартирі-студії. В повітрі було відчутно слабкий запах фарби.

- Нещодавно тільки завершився ремонт, - відповів Габріель на моє питання, що прозвучало лише подумки. – Меблі ще не всі перевезенні, але найнеобхідніше вже тут.       

- Ви в цій квартирі мешкаєте? – таке питання здалося мені нетактичним, але вже було запізно щось змінювати.

- Ні, - чоловік раптово насупився. – Якщо чесно, я тут вже давно не живу, навіть не з’являюсь. Але я впевнений, що це помешкання тобі згодиться для життя.

- Для мого життя? – я здивовано подивилася на Габріеля.

- Саме так, - він пройшов вглиб квартири та увімкнув світло. – Адже ти не сподівалася, що я дозволю тобі повернутися до татка? – Габріель посміхнувся лише куточками губ, але я чітко помітила, що його погляд зостався серйозним, навіть занадто серйозним для такої незначної емоції.   

- Не знаю, - чесно відповіла я, відчуваючи, що в грудях знову починає нестерпно боліти. Не хочу думати про батька, в усякому випадку, зараз.

- Не стій на порозі, проходь, - запропонував Габріель та увімкнув електронний камін, який вузькою довгою стрічкою був вмонтований у стіну. – Десь повинен бути комплект постілі. Треба пошукати. В холодильнику порожньо, але я завтра виправлю цю прикру ситуацію, якщо, звісно, ти зараз не хочеш їсти.

- Ні, не хочу.

- Сідай, - Габріель зняв з дивану, що був розташований біля вікна, захисну плівку.

- Сподіваюсь, я вам своєю присутністю не заваджу? – я тихенько пройшла по паркету та сіла на самий краєчок дивану, поклавши сумочку на коліна.

- В мене достатньо нерухомості, щоб ти не відчувала себе зайвою, - Габріель знову посміхнувся, а я знову зустрілася поглядом із серйозними карими очима.

- Як ви опинилися біля мого будинку? – це питання не давало мені спокою, хоча підсвідомо я вже знала приблизну відповідь. Але все одно мені було необхідно почути цю відповідь.          

- Хотів побачити тебе, - спокійно відповів Габріель, через що я здивувалася. Немає ніяких ухилень, лише звичайна констатація факту. – Це тебе ні до чого не зобов’язує, - додав Габріель, помітивши моє зніяковіння. – Тепер ти знаходишся під моїм захистом там опікою. Тут ти можеш жити стільки, скільки буде потрібно. Я вже не хлопчик, тому кажу прямо, ти мені подобаєшся, навіть більше, аніж потрібно, - Габріель сів поруч. – Але я не хочу робити тобі боляче чи змушувати лягати зі мною у ліжко. Якщо тобі потрібен час, я тобі його дам. В мене є тільки дві умови: ніколи не бреши мені та не втручайся в мої особисті справи. А я обіцяю, що ти не пожалкуєш про нашу зустріч.