Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жінка крутилася на ліжку, думки весь час повертались на їхнє подвір’я. Чомусь тихо. Що вона там робить?
Жінка встала з ліжка, підійшла до вікна і відхилила штору. Справа од вікон було колись добудовано веранду, й господарі могли бачити і сходи, і двері.
Дівчина висіла на поручнях. Таки дісталася. Ось вона спинається далі.
Четверта сходинка… Ще трохи… відпочинь… Ну, вперед.
Що ж тепер робити? Невже вона таки подзвонить? До незнайомих людей! Серед ночі! Маєш тобі теперішнє виховання… В наші часи… Та що там казати… Може, все ж вийти? Ну, вийти, і що далі? Що мені з нею робити? Розраджувати? До хати не можна – ще обкраде… Оно з якими босяками валандається. Від таких тільки й чекай біди… Ну, дивися на неї… І то пнеться і пнеться… Що вона собі думає? Що її тут з розкритими обіймами зустрінуть?… Оферма штабова… Ото не пльонтайся з ким попало…
П’ят-та… п’ята схо-дин-ка… нарешті…
Голова гуде…
А той собі спить, наковтався пігулок і спить. Жінка похитала головою… Не додумався відключити дзвінок – зараз почуєш музику. Вона рушила було від вікна в надії знайти, де там той дзвінок роз’єднується, але враз будинок задзвенів і затрясся, мов у пропасниці, а вона заклякла посеред кімнати, мов злодій, спійманий на крадіжці…
– Що там знову! – прокинувся чоловік.
Ці слова освіжили її, струсивши дивний переляк, вона підскочила до вікна й зі злістю смикнула за штору.
– А бодай тебе! Головою вперлася в дзвінок! Ну, ти бачив таке?! Перестань! Чуєш?! Перестань! – закричала, стукаючи по шибі.
Дівчина підвела голову. Тепер тільки тиша продовжувала дзвонити.
– Гос-поди, оце нічка! – зітхнув господар.
Вони вдома… як добре… вони почули мене… зараз відчинять…
Вона тепер виразно могла бачити обличчя дівчини – вимучене, в синцях і подряпинах. І коли погляди їх зустрілися, жінка налякано зойкнула і схопилася за груди – губи дівчини зі слідами крові, що запеклася на них, ці спухлі великі губи раптом почали вигинатися в усмішку. То було неймовірно – усмішка на цьому обличчі! Все одно що квітка посеред калюжі.
– Що таке? – гукнув її чоловік.
Жінка хотіла щось пояснити, але забракло повітря. Щоб не впасти, зіперлася на підвіконня. Усмішка тим часом росла й виростала – ось вона спурхнула з обличчя і наблизилася до вікна, затуляючи собою квітник, і дерева, і вулицю, і будинок Марчуків, – наче велетенська скривавлена чайка, билась у шибу крильми, і сумні патьоки, чи то дощу, чи сліз, котилися по склі. Та ось вікно само розчахнулося, і разом з нічним повітрям влетіла ця усмішка, і кімната вся враз розступилася – стіни розбіглися в чотири сторони разом з меблями, лишилося тільки ліжко, в якому сидів господар і несамовито кричав, намагаючись перекричати шум вітру, котрий розгулявся довкола:
– Що таке?! Ну, що там таке?!
– Вона сміється! Вона до мене сміється! – гукнула жінка, жестикулюючи, але він ніяк не міг дібрати, що вона каже, – страшний вітер шматував її слова.
– Що таке?! Я нічого не чую!
– Сміється! Чуєш – сміється!
– Що сталося?! Скажеш нарешті?!
1984
Тета Амалія
Солом'яний капелюшок
Вибираючись до міста, тета оздоблювала свою велику кудлату голову солом’яним капелюшком, на якому красувалися різноманітні овочі, ярина й квіти. Було там всього по одному: яблуко, грушка, абрикоса, персик, кавун, диня, гроно винограду, а ще вишні й черешні, знайшлося місце і для моркви, петрушки, салєри, зеленого горошку. Усе це щастя густо було перевите стеблами квітів, між яких вплетено ще й червоні та чорні порічки, галузки аґресту і малини, а просто над носом тети звисала велика тлуста трускавка.
Цей капелюшок був разом з тим легусіньким, як пір’їнка, і тета мусила його навіть пришпилювати до волосся, щоби вітер не здмухнув.
Овочі й квіти на ньому виглядали настільки правдиво, що мені не раз страшенно баглося спробувати, які ж вони на смак.
Вернувшись з міста, тета клала капелюшок на шафу, а сягнути аж до таких верховин я ніяк не міг.
Взимку капелюшок зачинявся в шафі, і бідолашні овочі з квітами задихалися в густих нафталінах, аж їхні барви блякли і потахали.
У травні, коли починало пригрівати сонце, тета відчиняла скрині, комоди і шафи, виймала свої старі сукні й виносила в сад. Із суконь, осліплена сонцем, спурхувала комашня. Першими її покидали барвисті молі, не ті, яких ми звикли бачити – сіренькі, непривабливі й маленькі, а значно більші – з яскравими червоними, жовтими, синіми крильцями, коли вони злітали, то було враження, наче в повітрі кружляють пелюстки польових квітів, і мимоволі ніздрі ловили їхній аромат.
Однак їхнє кружляння недовго тривало, і незабаром вони осипались у траву, аби зникнути в ній безслідно.
За молями з темних складок випурхували нічні метелики, але ковтнувши запаморочливого сонячного світла, вони в якомусь панічному очамрінні кидалися врізнобіч і теж зникали у хащах саду. Після них вилітали дивні птахи, що лінувалися мандрувати на зиму у вирій і воліли вигріватися серед лахів, притрушені нафталіном, присипані зсохлим горіховим листям, пронизливо скрикуючи, кидалися в густі крони дерев і заливали сад радісним галасом.
Добувши капелюшок, тета старанно його прополювала від різноманітного бур’яну, випрямляла чи навпаки закручувала стебла і обов’язково садила що-небудь нове: то духмяний горошок, то люцерну чи люпин, а то й настурцію або анемони. З кожним роком капелюшок перетворювався на все дрімучіші й дрімучіші нетрі, в яких завиграшки пропадали безслідно метелики й стриконики, залітали бабки і нетлі, а то якось і дурне кошеня заблукало, й звідтоді можна було почути його розпачливе нявчання.
Одного разу тета потрапила під дощ, а коли повернулася, то капелюшок був схожий на сад, так на ньому все буйно розродилося, розрослося, що дорогою сипалися позад тети пелюстки, а над капелюшком кружляли барвисті кузьки, гули замріяно бджоли, і запах меду паморочив голову.
А коли якось серед того
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук», після закриття браузера.
