Читати книгу - "Вілла Деккера"

— З тією, яку він вам показував… А ви повинні були забрати її сюди.

Вона не могла загамувати здивування:

— Ви справді багато знаєте. Але я не встигла її забрати.

— Коли ви переселилися сюди?

— Якраз того дня, коли його вбили. Він сказав, що прийде до мене пізно ввечері. Надвечір я йому телефонувала. Він сказав, що чекає на клієнтку. Дівчину, чиї батьки виїхали до Румунії і не відгукуються. Але ані того вечора, ані вночі він не прийшов. А з пополудневої преси я довідалася про пожежу. Я не мала сумніву, що то було вбивство. А що показала експертиза?

— Їх було застрелено, а потім спалено.

— Бідолашна дівчина…

— Ви знали її?

— Ривку? Знала. Вона й раніше приходила. Ніяк не могла заспокоїтися.

Я наповнив келихи.

— Кого боявся Альберт, коли сказав, що вам треба переховатися?

— Тих з консуляту.

— Не Деккера?

— Може, й Деккера. А може, і єврейських бойовиків. Брат Ривки, який служить охоронцем у ребе, вже йому погрожував. Казав, якщо найближчим часом батьки не зголосяться, то буде дуже поважна розмова. Тут з усіх боків була напасть.

— Стривайте… Брат Ривки не знав, що вона пішла до адвоката?

— Ні. Він надто нарваний. Вона вже знала про його погрози. Вона зателефонувала Альбертові, і вони домовилися про зустріч. Ривка сказала, що принесе якісь листи з Бухареста. Альберт казав мені, що збирається розповісти дівчині правду.

— Чому ви тоді ж не повідомили про все це батькові?

— Альберт просив зачекати, сказав, що зможу все розказати своїм, коли будемо готові для виїзду.

Я уявив собі здивування Обуха. Але наразі я нічого йому не зможу повідомити, щоб не видати Камілу. Та й ребе не повинен поки що нічого довідатися про бідну Ривку. Замкнене коло.

— Ви не зрадите мене? — запитала вона схвильованим голосом.

— Ні,— похитав я головою.

Дівчина встала, пішла до креденса, взяла другу пляшку шампана і дала, щоб я розкоркував. Потім увімкнула радіо, кімнатою полинула тиха блюзова мелодія. Ми пили і з хвилину мовчали.

— Отже, ви перебуваєте тут весь час? — запитав я.— Нікуди не виходите?

— Ні. Я заплатила шимону, він мені купує все, що потребую.

— І що ви йому пояснили?

— Що ховаюся від жорстокого чоловіка. Що, в принципі, не далеке від правди.

— А чим займався ваш чоловік?

— Тим самим. Він «помагав» євреям через німецькі організації, які водночас пов’язані були з совєтським консулятом. Але й співпрацював із Зябловим. Деккер має зв’язки всюди. До нього не раз зверталися з німецької контррозвідки.

— І де він може ховатися?

— Думаю, в Брюховичах.

— Ви знаєте адресу? — пожвавився я.

— Ні. Я там ніколи не бувала. Він навесні купив віллу в одного купця. Ну… як купив… Той зібрався виїжджати і звернувся до Ігнаца, щоб поміг її продати, а кошти покласти на депозиту російському консуляті. Але Ігнац підсунув купцеві фальшиві документи продажу вілли на підставну особу, а також розписку ніби від Зяблова про те, що кошти лежать на депозиті. Купець з родиною виїхав до Бухареста. А Ігнац ту віллу привласнив. Зяблову нічого не розповів. А не так давно вістка про ту оборудку дійшла до Зяблова. Одного вечора на Ігнаца напали, побили, заштовхали до авта і кудись повезли. Йому дорогою вдалося вирватися. Відтоді він ховається.

— Звідки вам про це відомо?

— Від Альберта. Зяблов йому скаржився на Ігнаца. Але він не знав деталей. Все, що йому було відомо, що за допомогою Ігнаца була продана парцеля[49], а гроші привласнені. Ні що то за будівля, ні де вона, в консуляті не знають. Інакше б уже самі його знайшли.

— А хіба віллу не можна знайти за прізвищем влас­ника?

— Деккера? Ні, він її зареєстрував не на себе. Кажу ж, там була підставна особа. А хто вона — я не знаю. Я мала світлину тої вілли.

— Справді? Вона б мені згодилася.

— Нам згодилася б,— усміхнулася вона.— Я хочу теж його відшукати.

— Навіщо він вам?

— Щоб нарешті дав згоду на розлучення. А то я ні вдова, ні дівка.

Каміла виразно захмеліла, але рішуче встала, принесла ще одну пляшку шампана і вручила мені.

— Ого! — здивувався я.— Шимон вами не зле заопікувався.

— Я втішилася нагоді, що можу з кимось трохи роз­віятися. Інакше б здуріла. Тому й телефонувала саме до вас. Мені хочеться вам вірити. Вам можна вірити?

Вона це говорила, стоячи переді мною і демонструючи досконалу фігуру. Я сказав:

— Я на вашому боці.

— А що Рося?

— Не зрозумів.

— Вам вона сподобалася?

— Хіба вона може комусь не сподобатися?

— Я так і думала,— гмукнула вона і відійшла до лазнички.

Я розкоркував шампан і розлив у келихи. За вікном смеркло. Чого я тут засидівся? Я напружив мозок. Ага! Вілла Деккера! Світлина! Треба її в неї вициганити.

Каміла вийшла з лазнички, поправляючи на собі халат, і наблизилась повільно до мене, похитуючи звабно стегнами. На вустах її грала дивна усмішка, мовби ховала якусь несподіванку. Вона сіла поруч і взяла келих.

— Чи можу я глянути на ту світлину? — запитав я.

— Ні, Ігнац потім забрав її.

— Що було на тій світлині?

— То була кольорова знимка, на якій виднілася напівмурована-напівдерев’яна вілла під червоною черепицею і з гострими шпилями. Вона стояла в обрамленні сосон.

— Віллу було знято спереду чи збоку?

— Спереду. Видно було ґанок, невеликий садок, доріжку гравієву…

— Що ще?

— Та ніби нічого.

— Будинок… сосни… Може, ліхтарний стовп? Може, дорога? Дроти?

— Зараз… сосни були… понад соснами за віллою визирало щось дерев’яне… може, дзвіниця?

— Хреста не було?

— Ні. Виднівся лише вершок, та й то напівзатулений гілками. А на звороті листівки було написано «Наше гніздечко!».

— Коли він це писав, ви ще не були посварені?

— Я не пригадую, коли ми не були посварені. Хотів мене так задобрити. Але ви туди без мене не поїдете. Домовились?

— Ви ж казали, що й носа звідси не потикаєте.

— Не потикаю. Ви маєте авто? Чудово. Під’їдете під саму браму, й поїдемо в Брюховичі. Мені самій було б страшно… але з вами…

Тут вона взяла мене під руку, мовби ми були зараз на проході, а не сиділи на канапі. Вона була звабна й до біса апетитна. Я відчував її тепло, гарячий подих і п’янкий запах. Досить було тільки повернути у її бік голову, як вуста наші зустрілися, і я вже стримуватися не міг. Як і вона. Ми поскидали вбрання на підлогу і сплелися в шалених обіймах, шепчучи одне одному всі ті безглуздя, які самі некеровано вилітають з вуст, про які не замислюєшся і насправді не надаєш їм жодної ваги. За хвилю Каміла впала в такий екстаз, що всадила свої гострі нігтики мені в спину. Здавалося, що я ґвалтую тиг­рицю. А по всьому, ми лежали розпарені, не накриті, і вона сказала:

— Нарешті мене попустило… І я не здуріла. Дякую тобі.

2

Молода жінка сиділа біля дзеркала в халаті з китайськими узорами і чепурилася. Неквапно провела помадою по вустах, збільшуючи їх в об’ємі, чорним олівцем підмальовувала вигин брів. Потім провела по обличчю вологою хустинкою і стала пудруватися, усміхаючись своєму відображенню з ямочками на щоках і закопиленими губками. За хвилю вона повернула