Читати книгу - "Вілла Деккера"

Годину тому її запросили на забаву. Тихий вкрадливий голос запитав:

— Яка ваша ціна за ніч?

— То залежить, що від мене будуть вимагати…

— Нічого надзвичайного. Жодних збочень.

— Тоді двадцять.

— Гаразд.

— Ви мене для себе замовляєте?

— Так, для себе. Мені дуже подобається ваш мелодійний голос.

На тому боці дроту почулося хихикання, однак воно не належало співрозмовникові. Хтось третій слухав цю розмову. Але їй було байдуже.

— Дякую,— сказала вона.— За мною приїдуть?

— Звісно. Коли ви будете готові?

— А коли треба?

— Чудова відповідь! Авто вас чекатиме о десятій.

— Так пізно?

— Це дуже інтимна вечірка для своїх.

— Є якісь бажання щодо вбрання?

— Ем-м-м… ну, хіба одне: чи могли б ви не одягати комбінації, панчіх, бюстоноша і майточків?

— Тобто приїхати в самій сукні?

— Так.

Тут уже засміялася вона.

— Ви дуже ризикуєте. У мене можуть виявитися великі обвислі перса.

Той теж розсміявся.

— О ні! Світлини вашого чудового оголеного тіла свідчать про інше.

Вона сполошилася:

— Звідки у вас мої знимки?

— Прошу не гніватися. Вони потрапили до мене чисто випадково. Але я вам їх усі поверну. До зустрічі.

Ті світлини не полишали її думок. Єдиний, хто фоткав її оголеною, був один багатий коханець. Але він уже мертвий. Ще такого клієнта вона не мала, щоб вимагав приїхати без білизни.

Рівно о десятій вона сіла до авта. Молодик у кашкеті, насунутому на самі очі, мовчки відчинив перед нею дверцята, вона сіла за його спиною. До мовчазних водіїв вона вже звикла. Водії, які везуть своєму господареві коханку чи повію, мають за правило дурно не пашталакати. Можливо, їх про це попереджено. Вона закурила. Водій опустив біля себе вікно, і дим повалив просто до нього. «Невже й тут змовчить?» — подумала вона. Але він терпляче мовчав. Хоча його обличчя в дзеркальці не демонструвало особливої радості. Очі були примружені, а вуста зціплені. Ніби й симпатичний, а все ж неприємний.

Авто виїхало на Погулянку і зупинилося біля брами, що вела на віллу. Водій вискочив і відчинив дверцята. Вона підхопила торбинку і рушила до брами. Водій її обігнав, відчинив браму, пропустив її вперед, а потім знову обігнав і вже чекав на ґанку. Мовчки, без натяку на усмішку.

Просторий передпокій потопав у тьмавому освітленні. Всюди панувала мертва тиша. При стіні біля фотелю на столику стояли келихи, в яких гарцював шампан, та чарки з горілкою. Поруч на таці лежали маленькі канапки з кав’яром і червоною рибою.

— Я потрапила за адресою? — запитала вона.— Казали ж, що має бути забава.

— І вона буде,— нарешті розклеїв свої сухі губи водій.— Прошу сісти у фотель і почастуватися шампаном.— Він подав їй келих.— За кілька хвилин все розпочнеться.

По тих словах зник.

Вона сіла і слухняно пила свій улюблений напій, їй подобався терпкавий присмак, доволі оригінальний, раніше ніколи не смакувала чогось подібного. Не стрималася і, допивши, взяла другий келих. Тут смак був інший, але знайомий, безліч разів смакований. Дивно! Вони наповнили келихи з різних пляшок? Вона допила келих, взяла наступний і лише пригубила. Той самий традиційний смак. Ану ще… ще… вона перепробувала усі келихи, але того, найпершого, присмаку не виявила. І щойно тут у її злегка захмелілій голові став народжуватися неприємний здогад. Спробувала піднятися, але ноги їй не підкорилися. Вона впала боляче на паркет. В грудях щось почало її душити, вона силкувалася викашляти, але марно. Намагалася закричати, але розпачливий крик перетворився на хрипкий стогін. Що це з нею?.. Що?.. Вона повзла до дверей, тягнулася до них руками, а двері двоїлися, розпливалися і відступали від неї, ховалися в тінь, ставали недосяжними. Сиза мряка заволокла все перед нею. А за хвилю вона почула той самий голос, що лунав з телефону:

— Вітання з іменинами!

Проте вона не могла його побачити, мряка закутала її з голови до ніг і забила вуста. Лише відчула, як хтось задирає на ній сукню і лягає зверху. Волога рука хапає її за волосся і шарпає догори, а друга, слизька, проникає між ноги спочатку двома пальцями, потім — трьома, а далі — це вже рука. Їй боляче, і вона кричить з усіх сил, але крику нема — сама хрипота. Потім рука зникає, замість неї вганяється прутень і товче, товче з такою силою, що її тіло аж ковзає паркетом. Вона й далі намагається кричати, але з затерплого горла добувається лише хрипіння і слина, багато слини…

Розділ сьомий

22 серпня 1939 року, вівторок

1

Вранці ми продовжили з Камілою нашу забаву, потім я пішов під душ, випив каву і зібрався йти.

— Коли поїдемо до Брюхович? — запитала вона, солодко потягуючись.

— Ти хочеш швендяти Брюховичами, тримаючи перед очима уявну світлину?

— А є другий спосіб?

— Є. Спробую з’ясувати, які вілли останнім часом були виставлені на продаж.

— А як ти довідаєшся про ті вілли? — В її голосі вчувалася недовіра.

— Зайду до товариша в газету «Nowy Wiek» і буду ­знати.

— А не обдуриш? — Вона виразно хвилювалася.— Не поїдеш без мене?

— Та ні. Ти мені згодишся.

— Гаразд. Коли я тебе побачу?

— Завтра.

— Чому не сьогодні? — Вона надулася.

— По-перше, до обіду мушу написати репортаж до газети.

По-друге, маю ще деякі зустрічі.

Каміла смачно потягнулася і сказала:

— Ти можеш прийти до мене на ніч. Я не хочу спати сама.

Дорогою додому я думав завітати до комендатури, але, не маючи наміру ділитися з Обухом свіжими новинами, передумав. Бо якщо скажу, що разом з Альбертом загинула Ривка, то постане питання «Куди поділася Каміла?».

Ще не доходячи до дверей свого помешкання, я почув дзенькання телефону. Не зачиняючи дверей, я підбіг і вхопив слухавку. В слухавці пролунав голос Обуха.

— Четверта! — гукав схвильовано Обух.— Четверта!

— Четверта задушена? — перепитав я.

— Нє! Засмажена і згелемзана! Звісно, що задушена.

— Хто на цей раз?

— Скажемо так, куртизанка. Або ж повія екстра-кляси.

— Де її знайшли?

— Не повіриш. У саду Альберта Коса.

— А сусіди нічого не бачили й не чули?

— Ні. Бо ґвалт не відбувався там. Її вивезли туди на автівці й підкинули. То ж було після опівночі. Що вони могли побачити? Ліхтарів там нема. Сподіваюся, бодай ця тобі не знайома?

— А вже з’ясували, хто вона?

— Паперів при ній не було. З’ясовуємо. А ти де волочишся?

— Цього разу я працював.

— Але не вдома?

— Ні. Потім розповім. Зараз я сідаю писати, а потім забіжу до тебе.

Я збрехав про писання. Мені хотілося не писати, а спати. Але спав я не більше двох годин і врешті таки сів за писанину. Пополудні завершив і дорогою до редакції завітав до Обуха. В комендатурі лунав галас, розривалися телефони, тупотіли черевики.

Обух розклав на столі кілька світлин.

Я отерп. Переді мною лежала розтерзана Емілія. З очима Людвіки. Обух з виразу мого обличчя все прочитав правильно.

— Ку-урва мать засрана! То ти, Марцю, влип, як сливка в гівно!

— А до чого тут я?

— А де ти