Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

Констеблі йдуть. Плентаючись, мати підіймається сходами. Рука міцно тримає поручень. Один, два — пауза, один, два — пауза. Вона видає повторюваний гудючий звук на ледве чутній ноті, стогін жалю чи смутку, що вона видихає крізь ніздрі. «Н-н-нг... н-н-нг». Я знаю її. Щось наростає, прелюдія до розплати. Вона розробила план, чистий витвір мистецтва, згубну казку. Тепер її примхлива історія її покидає, перетинаючи кордон, як я вдень, але у зворотному напрямку, повз неуважні хатки вартових, щоби повстати проти неї та об’єднатися із суспільно реальним, із нудним повсякденням буденного світу, людських зв’язків, побачень, зобов’язань, відеокамер, комп’ютерів із нелюдською пам’яттю. Словом, наслідків. Її чарівна казка дала чарівного дропака.

Придавлена алкоголем і втраченим сном, несучи мене нагору, вона рухається далі в напрямку спальні. «Це в жодному разі не мало спрацювати, — каже вона собі. — Це була просто моя ідіотська злість. Я винна тільки в помилці».

Наступний крок близько, але вона на нього ще не наважується.

Дванадцять

Ми рухаємося до сонного Клода — цього горбу, гаусової кривої звуку, приглушеного ковдрою. На видих — довгий, утруднений стогін зі скорим завершенням, гофрованим електричними свистячими. Потім тривала пауза, котра, якщо ви його любите, могла б вас стривожити. Чи не було це його останнє зітхання? Якщо не любите — то це надія, що так, було. Але нарешті — коротше, жадібне втягнення повітря, порубцьоване тріском підсушеного слизу та, на просторій вершині, тріумфальне воркотіння м’якого піднебіння. Вища гучність повідомляє, що ми дуже близько. Труді вимовляє його ім’я. Я відчуваю, як її рука простягається до нього, поки він поринає углиб крізь свистячі. Вона нетерпляча, вона має поділитися з ним їхнім успіхом, і її доторк до його плеча не дуже лагідний. Він прокашлюється до напівжиття, як братова автівка, і кілька секунд шукає слова для свого запитання.

— Якого біса?

— Він мертвий.

— Хто?

— Господи! Прокидайся.

Витягнутий із найглибшої фази сну, він має сісти на краю ліжка, як кажуть мені матрацові скарги, і чекати, поки нервове ланцюжіння поверне йому історію його життя. Я достатньо юний, щоб не сприймати цю електропровідню як належне. Тож де це він? А, так, посеред спроби вбити свого брата. Справді мертвий? Нарешті він знову Клод.

— Ох ти ж йо!

Тепер він не проти встати. Уже шоста вечора, відзначає він. Оживілий, він підіймається, атлетично розтягує руки зі скрипом кісток і хрящів, потім проходжується між спальнею та ванною, весело висвистуючи, із насиченим вібрато. Я чув достатньо легкої музики і знаю, що це музична тема з «Виходу»[21]. Велична у своєму перекрученому романтичному стилі для мого щойно сформованого вуха, визвольна оркестрова поезія — для Клодового. Він щасливий. Тимчасом Труді сидить на ліжку мовчки. Воно наростає. Нарешті глухим монотонним голосом вона переповідає йому про відвідини та доброту поліціянтів, про знайдене тіло, про перше припущення щодо причини смерті. На все це, подане як погані новини, Клод одноманітно човпе:

— Чудово.

Зі стогоном він нахиляється зав’язати шнурки.

Труді питає:

— Що ти зробив із капелюхом?

Вона має на увазі батьків фетровий капелюх із широкими крисами.

— Ти хіба не бачила? Дав йому.

— Що він із ним зробив?

— Він був у нього в руці, коли він ішов. Не хвилюйся. Ти хвилюєшся.

Вона зітхає, думає деякий час.

— Поліціянти були такі приязні.

— Убита горем вдова, усе таке.

— Я їм не вірю.

— Просто потерпи.

— Вони прийдуть знову.

— Потерпи.

Він вимовляє це слово з наголосом і зловісними паузами всередині. Зловісними — або роздратованими.

Тепер він знов у ванній, розчісується, вже не насвистує. Атмосфера змінюється.

Труді каже:

— Вони хочуть з тобою поговорити.

— Звісно. З його братом.

— Я сказала їм про нас.

Мовчання перед тим, як він відповідає:

— Трошки по-тупому.

Труді відкашлюється. Її язик сухий.

— Ні, не по-тупому.

— Хай би вони самі це з’ясували. А то вони будуть думати, що ти щось приховуєш і намагаєшся їх випередити.

— Я сказала їм, що Джон був у депресії через це. Іще один привід для його...

— Окей, окей. Непогано. Могло б навіть так і бути. Але, — він сходить нанівець, не впевнений, що саме, на його думку, їй треба знати.

У тому, що Джон Кернкрос міг убити себе через кохання до неї, якби вона не вбила його першою, — у цій рекурсивній ідеї є і пафос, і провина. Я думаю, їй не подобається Клодів буденний, навіть зневажливий тон. Так мені здається. Хоч як близько ви сходитеся з іншими, ніколи не вийде залізти їм у голову, навіть якщо ви вже в них усередині. Я думаю, вона почувається ображеною. Але вона поки нічого не каже. Ми обоє знаємо, що це настане скоро.

Постає те саме старе питання. Наскільки Клод насправді тупий? Від дзеркала у ванній він стежить за її думками. Він знає, що протиставити сентиментальним спогадам про Джона Кернкроса. Вигукує:

— Вони захочуть поговорити з тією поеткою.

Згадка про неї — як бальзам. Кожна клітина Трудіного тіла погоджується зі смертю, яку заслужив її чоловік. Вона ненавидить Елодію більше, ніж любить Джона. Елодія страждатиме. Кров, насичена щастям, захлюпує мене, і я миттю п’янію, підкинутий уперед досконалим серферським прибоєм пробачення та любові. Висока, спадиста, гладенько-трубчаста хвиля, що могла б винести мене туди, де я, либонь, почну ставитися до Клода з ніжністю. Але я їй опираюся. Як це принизливо — приймати з другої руки кожне материне поривання почуття та бути ще міцніше прив’язаним до її злочину. Але важко відокремитися від неї, коли я її потребую. І з таким збовтуванням емоцій потреба перетворюється на любов, як молоко — на масло.

Вона каже солодким задумливим голосом:

— О, так, їм треба буде поговорити з Елодією.

Тоді додає:

— Клоде, ти знаєш, що я тебе кохаю.

Але він цьому не вірить. Він занадто часто це чув. Натомість він каже:

— Я не проти побути, як то кажуть, таємним спостерігачем.

О, як то кажуть,