Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

Виринаючи з відлуння ванної з новою темою, він безтурботно говорить:

— Я, мабуть, знайшов нам покупця. Ну, не факт. Але розповім тобі потім. Поліціянти не залишили візитівки? Я хотів би подивитися на їхні імена.

Ні вона, ні я не можемо згадати. Її настрій знову змінюється. Я думаю, вона пильно дивиться на нього, коли просто каже:

— Він мертвий.

Це дійсно приголомшливий факт, заледве правдоподібний, серйозний, ніби щойно оголошена світова війна, коли прем’єр-міністр промовляє до народу, родини збиваються до купки, і лампочки тьмяніють із причин, які влада не оприлюднює.

Клод стоїть близько до неї, рука на її стегні, і притуляє до себе. Вони цілуються довго, глибоко, з язиками та переплетеним диханням.

— Мертвий-мертвісінький, — мурмотить він їй до рота. Його ерекція упирається мені у спину. Потім пошепки: — Ми це зробили. Разом. Разом ми геніальні.

— Так, — відповідає вона між поцілунками. Це важко розібрати за шурхотінням одягу. Її ентузіазм може бути меншим за його.

— Я люблю тебе, Труді.

— І я тебе люблю.

Щось невпевнене в цьому «і». Коли вона наступала, він відступив, тепер навпаки. Це їхній танець.

— Доторкнися до мене.

Не зовсім наказ, бо його прохальний голос слабкий. Вона смикає застібку. Злочин і секс, секс і провина. Більше дуалізмів. Звивчастий рух її пальців розбуркує насолоду. Але недостатньо. Він тисне на її плечі, вона опускається навколішки, принижуючись, беручи «його», як, я чув, вони кажуть, до рота. Я не можу уявити, як міг би хотіти того самого для себе. Але це як камінь з серця — коли Клода задовольняють за багато ласкавих дюймів від мене. Я непокоюся, що те, що вона проковтне, потрапить до мене у вигляді поживної речовини та зробить мене трішечки таким, як він. Чому ж іще канібали намагаються не їсти ідіотів?

Усе закінчується швидко, з ледь чутним ахом. Він відступає й застібає блискавку. Мати ковтає двічі. Він нічого не пропонує у відповідь, і, я думаю, вона нічого й не хоче. Вона ступає повз нього, перетинає спальню, підходить до вікна і стоїть там спиною до ліжка. Я уявляю, як вона дивиться на багатоквартирні будинки. Моя нещаслива мрія про майбутнє тепер ближча. Труді тихенько повторює, радше до самої себе, бо він знову плюскочеться у ванній:

— Він мертвий... мертвий.

Вона не видається впевненою. І за кілька секунд, півголосом:

— О Боже.

У неї трусяться ноги. Вона зараз заплаче, але ні, це занадто серйозно для сліз. Вона ще має усвідомити цю новину. Ці здвоєні факти величезні, і вона стоїть заблизько, щоби повністю побачити подвійний жах: його смерть та її роль у цьому.

Я ненавиджу її та її сумління. Як дійшла вона від Джона до Клода, від поезії до слинявого загальника? Скотилася до бридкого свинарника, щоб качатися у бруді зі своїм коханцем-ідіотом, лежати в лайні та екстазі, планувати крадіжку будинку, заподіяти страшенний біль і принизливу смерть лагідному чоловікові. І тепер ахати й труситися від того, що вона зробила, наче вбивцею був хтось інший — якась смутна сестра, котра втекла із замкненої палати з отрутою на думці, неконтрольована, потворна, завжди з цигаркою в роті, з жахливими нав’язливими станами — давній родинний сором, про який зітхають з «о Боже» і шанобливо прошептаним батьковим ім’ям. Так вона переходить, плавно й без паузи, того самого дня та навіть не зашарівшись, від душогубства до жалю до себе.

Клод опиняється позаду неї. Руки знову на її плечах — руки чоловіка, щойно звільненого оргазмом, чоловіка, жадібного до практичних речей і життьових роздумів, несумісних із затьмареним від ерекції мозком.

— Знаєш що? Я читав тут днями. І я оце зрозумів. Ось що нам треба було використати. Дифенгідрамін. Різновид антигістаміну. Кажуть, росіяни застосували його із тим шпіоном, якого знайшли у спортивній сумці. Залили йому до вуха. Увімкнули батареї перед тим, як піти, так що ця речовина розчинилась у тканинах без жодного сліду. Кинули сумку у ванну: не хотіли, щоб усякі рідини крапали на сусідів знизу...

— Досить, — вона каже це не різко. Радше з покорою.

— Абсолютно згодний. Досить. Ми й так свого добулися.— Він муркоче уривок: —«Але за даними, несли удари ми... І все по-на-а-ашому-у-у-у»[22]. Мостини долівки прогинаються під материними ногами. Він танцює маленький танець.

Вона не обертається, але стоїть дуже рівно. Вона ненавидить його так само сильно, як я щойно ненавидів її. Тепер він поруч, дивиться в той самий бік, намагається знайти її долоню.

— Ось що головне, — каже він важно. — Вони будуть допитувати нас окремо. Треба узгодити наші історії. Отже. Він зайшов сьогодні зранку. На каву. Дуже пригнічений.

— Я сказала, ми посварилися.

— Окей. Коли?

— Якраз коли він ішов.

— Через що?

— Він хотів, щоб я виїхала.

— Добре. Отже. Він зайшов сьогодні зранку. На каву. Дуже пригнічений і...

Вона зітхає, як зітхнув би я.

— Дивись. Кажи все, як було, мінус смузі, плюс сварка. Це не треба репетирувати.

— Окей. Сьогодні ввечері. Сьогодні ввечері я розберуся з чашками, з усім. У трьох різних місцях. Інша річ. Він весь час був у рукавичках.

— Я знаю.

— І коли прибиратимеш у кухні, щоб жодного атома смузі...

— Я знаю.

Він відходить від неї, щоби пройтися, прочовгати кімнатою. Він відчуває успіх, він невгомонний, збуджений, йому свербить. Те, що вона цього не розділяє, підсилює його нетерплячку. Треба багато чого робити, а як ні, то багато чого планувати. Він хоче бути в центрі подій. Але де? Він напівмугикає-напівнаспівує щось нове. «Мої блакитні небеса».[23] «...нас троє з малим». Це мене не заспокоює. Він знову біля нас, і вона нерухома біля вікна, але він не відчуває небезпеки.

— Щодо продажу, — каже він, обриваючи пісню.— У глибині душі я завжди думав, що нам, можливо, доведеться взяти менше за ринкову ціну, просто про всяк випадок, якщо треба буде швидко...

— Клоде.

Вона буркає його ім’я на двох нотах, друга нижче за першу. Це попередження.

Але він тисне далі. Я ніколи не бачив його щасливішим або менш приємним.

— Цей чувак будівельник, забудовник. Йому не треба навіть дивитися. Квадратні фути —і все. Квартири, розумієш. І на готівку це....

Вона обертається.