Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,
Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла
В світлий етер, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.
Заздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,
Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже
Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку
/790/ Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,
Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,
Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває.
Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.
Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви{127},
Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,
Аж просльозилася — саме тому, що там сліз не застала.
В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася
Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву
Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.
/800/ Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь
Їй усі кості промочує, скроплює нею легені.
Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха, —
Образ сестри перед нею малює і красеня бога,
Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві
Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку
Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,
Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,
Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.
Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям
/810/ Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя:
Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє.
Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,
Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись.
От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі
Сіла й у дім увійти не дає. Її бог умовляє,
Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі!
Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!»
«Згода. Станем на тім», — усміхнувся проворний Кілленій
І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла
/820/ Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може
В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.
Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,
Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом
Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.
Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно
Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,
Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,
Холод мертвотний, в’язкий проникає нещасній у груди.
Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась —
/830/ Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь
Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа.
Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.
Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,
Внук Атланта піднявся в етер і, розправивши крила,
Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.
Тут його батько{128} гукнув. Притаївши, що мова тим разом
Йде про кохання, — «Велінь моїх, — каже, — сповнителю вірний,
Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,
Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі
/840/ Матір твою. Цю країну Сідонською{129} звуть поселенці.
Там, серед гір, оддалік, ти володаря стадо побачиш
На пасовищі; його й заверни до берега ближче».
Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря
Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька
В колі тірських дівчат{130} погуляти частенько любила.
Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити
Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,
Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає —
Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,
/850/ Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,
Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.
Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала
Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.
Шия — в м’язах тугих, від лопаток підгорлина висне;
Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,
Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.
Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,
Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку{131}
Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.
/860/ Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.
А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.
Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже
В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.
То по зеленій травиці, пустуючи, б’є він ногами,
То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.
Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє
То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних
Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва
Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.
/870/ Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно
Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря,
Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,
Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,
На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,
Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.
Книга третя
Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.