Читати книгу - "Не гальмуючи. В полюванні на тебе, Єва Райн"

– Нам треба повертатись, – коли вже зовсім стемніло, Ед піднявся з лави. 

– Не хочеться. – Ніка усміхнулась і слухняно піднялась. 

– Вовк, як дізнається – пристрелить мене. 

– Ти так і не облишив своїх фантазій, щодо його симпатії до мене? 

– Я бачив, як він біг рятувати тебе від Бетмена. Ледь столик не перекинув. 

– А ти? – Ніка зупинила Еда, схопившись за його ланцюжок на джинсах. 

– Що я? 

– Чому ти не біг?

–Ти не просила. 

– А мала? Треба було кричати через весь зал?

– Достатньо було б погляду. 

– Е-е-ед! Ти наче мала ображена дитина. Що це, ревнощі?

– До кого? 

– До батька, до Бетмена. Та не знаю. 

– Треба їхати! – Ед перчаткою витер росу на сидінні та сів на байк. – Хочу тобі показати ще дещо. Сідай!

Ніка мовчки вмостилась позаду, як тільки двигун мотоцикла замуркотів, прорізаючи тишу вже нічного лісу. 

– Тримайся дуже міцно, я буду обережно, але тут дороги нема! – крикнув Ед. 

Амортизація мота особливо це “дороги нема” відчути не дала, однак різкі повороти та пару гілок, що стукались по шолому, змусили Ніку при всяк випадок замружитись і повністю сховатись за спиною Еда. За цією спиною було затишно й надійно. Навіть не зважаючи на вітер і... особливості Нікиного завдання. 

За кілька хвилин байк зупинився. Ед розвернув його так, щоб фара висвітила невеличкий будиночок посеред лісу. 

– Що це? – Ніка, не дочекавшись команди, зістрибнула на землю, і ледь не впала на вологому грунті, присипаному листям. 

– Зараз побачиш! – Ед заглушив двигун, але світло лишив. – Ходімо! – простягнув Ніці руку в шкіряній перчатці. 

В маленькому будиночку пахло затхлістю і ще чимось неприємним. Вже в дверях Ніка на мить зупинилась, намагаючись, вдихнути як найбільше саме лісового, свіжого повітря. 

Запахи – то її слабкість і сила. Вони говорили з нею, тільки їй відомою мовою. А в цьому ж будиночку пахло… смерттю. Цей запах маскувався за пилом, старими речами, хвоєю та специфічним запахом мишей, що тут, без сумніву, гарно себе почували. 

– Він належить нам і Акулам. Колись збирались тут. За будиночком велика бесідка зі столами. Але останніми часом бинок пустує. – пояснив Ед, і, увімкнув світло. Здавалося б, нічого незвичайного. Така собі помісь мисливського будиночка й давно  покинутої дачі. Але Ніка не наважувалась зайти всередину кімнати. 

– Знаєш, що тут було? 

– Ні. 

– Тут вбили першу жертву маньяка, якого ти шукаєш… – від шоку Ніка застигла на місці, не могла вимовити й слова. То Ед теж все про неї знає? 

– Ти… знаєш про…

– Не важливо, що знаю я. Мені цікаво, чого про це не знаєш ти. Колеги вирішили ускладнити тобі завдання? 

– Я приїхала, коли вбили другу дівчину. Мій викладач направив мене сюди, сказав, що вже впевнений на відсотків 80, що буде серія. Я йому не повірила, але тут вже працював мій нареч… неважливо! 

– В тебе гарний викладач. 

– Кращий! Але… Чому ми тут? 

– Я не можу зараз возити тебе по всіх місцях, де знаходили жертв. Дорога розкисла, це небезпечно. Але раз ти вже вляпалась в це, стояти осторонь теж не хочу! 

– Слухай, я… з вами. Вовками так складно!

– Я не Вовк. Я сам по собі. А ти мені довіряєш, тож мушу підтримувати імідж героя. Хоч це насправді далеко не так, Ніко…

***
Любі читачі, дякую за підтримку історії. Вона - безцінна!

***