Читати книгу - "Спомини"

фрази наголошували на таїнственному спілкуванні з Христом і перекладали цю фразу як “спілкування у святих речах”, “причаєність до святощів”, які розумілися не безособово, але в контексті Євхаристії — як інтимна зустріч з прославленим Христом, що освячує Своїх членів через Свої таїнства. Від часів Реформації до XIX століття наголос робився на спілкуванні між трьома частинами Церкви Христової (торжествуючої, страждаючої та воюючої). У XIX ст. дві традиційні інтерпретації зійшлися, і “communio sanctorum” почали розуміти як “спілкування святих у святих речах”, як таїнственну участь у Христі та взаємний обмін святістю між членами Христової Церкви (див.: New Catholic Encyclopedia, т. 4, с. 41–43).(обратно) 103

Олександр Лешкович-Бачинський (псевдоніми і криптоніми: Миролюб, Правдолюб, Правдолюб-Миролюб, Бачинський-Лишкович Ол., Бач. Ал., АБ) (1844–1933) — визначний церковний діяч, генеральний вікарій, письменник, перекладач, батько першого посла УНР у США Юліяна Бачинського. Родом із Сороцька, з селянської родини, середню освіту здобув у Теребовлі, Тернополі, Бережанах, богослов’я вивчав у Львові. Після закінчення студій у 1867 р. одружився з Євгенією Филиповською, дочкою о. Івана, пароха Гусятина, і 15 грудня 1867 р. був висвячений на священика. У 1868–1869 pp. був спочатку сотрудником, а потім адміністратором парохії в Новосілці-Ленчівці Підгаєцького повіту, у 1869–1872 — завідателем у Новосілці-Куті, у 1872–1973 — адміністратором Підвербців Жуківського д-ту. З 1873 р. став проповідником у церкві св. Юра у Львові та віце-ректором духовної семінарії, але у 1880 був суспендований митрополитом Йосифом Сембратовичем за публікацію в газеті “Руський Сіон” своєї статті “Записки римлянина” (з критикою духовної семінарії у Львові). З 1881 р. став парохом Болехова, але після усунення митрополита Йосифа Сембратовича у 1882 р. митрополит Сильвестр Сембратович знову покликав Бачинського до Львівської семінарії і в 1883–1893 роках він був її провізоричним ректором; у 1893 р. став крилошанином, згодом архидияконом-митратом (1920), а згодом архипресвітером Львівської капітули (1926) і на цьому становищі закінчив своє життя 9 червня 1933 р. Похований на Личаківському кладовищі у Львові, у гробівці Львівської капітули. На його похороні Йосиф Сліпий виголосив промову і написав некролог на його смерть: Отець-мітрат Александер Лешкович-Бачинський // Твори, т. 3–4, с. 755–759.

(обратно) 104

Про Григорія Дичковського див. прим. 14 [у електронній версії — прим. 70. — Прим. верстальника], а також с. 72, прим. ii [у електронній версії — прим. 77. — Прим. верстальника].

(обратно) 105

Тут у рукописі йде вставне уточнююче речення про вуйка Йосифа Сліпого Миколу Дичковського: “Він був товаришем отця-митрата Бачинського, і про це отець-митрат нераз мені згадував”. Оскільки ця вставка досить довга і не вміщалася в один рядок, то Іван Хома надписав її над двома різними рядками, внаслідок чого потім виникла плутанина щодо місця цієї вставки і в різних редакціях це речення зредаговане по-різному: А1, A4, С1: <Вуйко Микола Дичковський, товариш отця-митрата Бачинського, був образований, скінчив середню школу, і про це о. митрат нераз мені згадував>; В1: <Вуйко Микола Дичковський, був товаришем отця-митрата Бачинського і про це о. митрат нераз мені згадував, був образований, скінчив середню школу>.

(обратно) 106

Тимотей Васильович Сліпий — двоюрідний брат Йосифа Сліпого по материнській лінії і троюрідний — по батьківській. Двоюрідний брат батька Йосифа Сліпого Василь одружився з тіткою Йосифа Сліпого Францішкою Дичковською (сестрою матері Йосифа Сліпого). У цього подружжя було два сини: Тимотей і Родіон.

(обратно) 107

Про долю Слободяника розповідає сам Йосиф Сліпий у своїх “Споминах”.

(обратно) 108

Родіон-Пилип Васильович Сліпий (1887–1948) — молодший брат Тимотея Сліпого, двоюрідний брат Йосифа Сліпого. Йосиф Сліпий вчився з Родіоном в одному класі Тернопільської гімназії. Вони разом здавали матуру і дружили все життя. У Першій світовій війні Родіон був полковником Січових Стрільців, згодом вступив до УГА. Пізніше навчався в Граці. У 1927 р. нострифікував свій диплом лікаря у Познанському університеті (Польща) і працював лікарем у Струсові; допомагав підпіллю ОУН налагоджувати медично-санітарну службу (Український Червоний Хрест), а зокрема, надавав медичну допомогу, зебезпечував медикаментами. Написав книжку для українських жінок „Годування та плекання немовлят”. У роки Другої світової війни добровільно зголосився до дивізії „Галичина”, де був полковим лікарем. Під кінець війни опинився в американський зоні окупації Німечини в таборі для переміщених осіб у Міттенвальді, що на півдні Баварії неподалік від кордону з Австрією, і там помер 1 червня 1948 р. Після свого звільнення Йосиф Сліпий доглядав його могилу. Родіон Сліпий був одружений з Ольгою Ситник, мав дві дочки. Його дочка Ольга Сліпа (1921 р. н., жителька Струсова) була заарештована в грудні 1945 р. й відбула 10 років сталінських таборів (див.: Літопис УПА, т. 32. Торонто — Львів 2001, с. 449).

(обратно) 109

Микола Дичковський (1894–1949) — священик, родич митрополита Йосифа Сліпого по лінії Дичковських. Був одружений з Анною Попович (родом із Богородчанського p-ну, дочка Андрія та Марії Попович) і мав з нею четверо дітей: двох синів (Зеновія та Ореста) і двох дочок (Віру та Лідію). Рукоположений у 1923 р., він служив спочатку у Перегінську Станиславівського воєводства (1923–1934), а згодом переїхав з родиною до Вільхівки і служив там до 1944 р. Перед приходом радянських військ о. Микола з родиною виїхав до Німеччини, де й помер 14 грудня 1949 р. в Мюнхені. Старший син о. Миколи Дичковського Зеновій у роки війни служив у дивізії “Галичина”. Молодший син Орест (1930–2009) при переїзді до Німечини утік від батьків і повернувся у Вільхівку до своєї бабусі (Марії Попович). У 1947 р. він був заарештований і засуджений на 25 років таборів; в 1956 р. був звільнений і з 1957 проживав у м. Інта (Комі АРСР), де працював фельдшером. У 1971 р. повернувся в Україну і дожив до незалежности; брав участь у Помаранчевій революції 2004 р. Був нагороджений медаллю “Захисник Вітчизни” (1999) та орденом “За заслуги” III ступеня (2005).

(обратно) 110

B1-1b: