Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Потерпи, кохана, - знімає з вішака та накидає їй на плечі довгу кофту, бере з комоду речі, відчиняє двері та знову підхоплює на руки.

- А як же Ніка? – схлипує Саша.

- Я побуду з нею, - відповідаю без вагань.

- Ти ж маєш їхати на…

- Я з цим розберуся. Їдьте та не переймайтеся. Зателефонуйте з лікарні.

   Вони виходять з квартири. Зачиняю за ними двері та , обертаючись, ловлю переляканий погляд дівчинки.

- Вона не помре? – запитує тихо.

- Ні, звичайно, - присідаю біля неї навпочіпки та витираю сльози. – Їй просто розболівся живіт. Не хвилюйся. Чим займемося?

- Будемо гратися.

   Година гри з маленькими пластиковими ляльками під яскраві кадри якось мультсеріалу проходить майже непомітно. Відволікти дівчинку вдалося, а самого не покидає тривога. Кожні декілька хвилин кидаю погляд на телефон, аби не пропустити дзвінок.

  Кадри на телевізорі змінюються на зображення кольорових поні. І в цей момент мене осяює думка.

- Ніко, а тобі подобаються коні? – запитую, вже вводячи у пошуковику назву кінно-сортивного комплексу, де маю бути через годину.

- Вони великі, - відповідає серйозно.

- Ти коли-небудь каталася верхи?

- Дід Руслан цього літа катав мене на сусідському лошаті. А ще ми з татом гуляли і він дозволив покататися на поні. Мені сподобалося.

- Хочеш покататися ще?

- А можна? – личко розтягує посмішка, від якої посміхаюся й сам.

   На сайті замовляю сертифікат на пробне заняття. Збираю малу та викликаю таксі. Коли майже під’їжджаємо, нарешті телефонує Олег.

- Що там у вас? – відразу запитую.

- Все добре, - втомлено зітхає. – Сказали, що на ранніх термінах таке трапляється, загрози немає, але лікар рекомендує на ніч залишитися у лікарні. Я лишуся з нею. Але не можу зв’язатися з батьками, щоб хтось приїхав за Веронікою – ніхто не бере слухавки.

- Ну, у нас з принцесою плани, - підморгую малечі, яка не зводить з мене погляду. – Через пів години будемо сідлати коня.

- Це безпечно?

- Я там і дрібніших дітей верхи бачив. Не хвилюйся, з ними працюють інструктори. Відправлю вам фотозвіт.

- Дякую, Адаме, ти дуже виручив.

- Для цього й потрібні друзі. Пізніше зателефоную.

   Відключаюся та запевняю Ніку, що з Сашею усе добре. Розраховуюся з водієм та веду дівчинку за руку до входу, яка крутить головою зі сторону в сторону та захоплено усе розглядає.

   Спершу потрібно знайти Миколу, який роздає мені завдання та фіксує відпрацьовані години.

- Який гарний! – пищить мала, вказуючи рукою в сторону конюшні. Повертаю голову і помічаю зовсім не коня. Всередині знову виникає це лоскітне поколювання, яке мене так дратує. Каміла знову розчісує гриву свого скакуна, щось до нього нашіптуючи. Без вагань звертаю до неї, дівча дріботить поруч.

Каміла повертає голову в нашу сторону, переводить погляд з мене на дівчинку і назад. Навіть з відстані кількох метрів бачу її збентежене обличчя, яке вкрилося рясним рум’янцем. Він робить її ще вродливішою.

- Привіт, - підходжу впритул та легко цілую в губи.

- Ти що робиш? – шипить, кидаючи знову погляд на Ніку.

- Те, що хочу, - посміхаюся. Я радий її бачити.

- Тепер вона твоя наречена? – смикає за руку мала.

- Поки що ні, лише ти, - підхоплюю дівчинку на руки. – Це Каміла, а це – тицяю пальцем на тварину, - її кінь. Не бачила Миколу? – звертаюся до дівчини, котра не зводить погляду з Ніки.

- Бачила, - відповідає розгублено та, нарешті, дивиться мені в очі. – Мав бути у своєму кабінеті.

- Приглянеш за Нікою кілька хвилин? – згідно киває, не промовляючи ні слова.

   Ставлю дитину на землю і йду у потрібному напрямку. Пояснюю йому ситуацію. Він без жодних вагань звільняє мене від роботи, чим не аби як дивує, обіцяючи зарахувати усі години, хоч я просив сьогодні відпрацювати менше, а решту – наступного разу.

   Заходжу у приміщення, де залишив дівчат, але не бачу ні їх, ні коня.

Йду через двір до критого манежу, адже на вулиці теж їх не бачу. У кишені озивається телефон. Влад.

- Привіт, друже. Які плани на вечір?

- Якщо хочеш вмовити на гулянку – я пас.

- А якщо з вітерцем? Моя пташка розповіла про сьогоднішні перегони. Ти в таких участі не береш, але вирішив сказати.

- З пасажиром? Ні.

- Так і думав. Раптом передумаєш – дзвони.

   Завершую виклик та проходжу до приміщення. Ніка уже переодягнута верхи на коні, а Каміла щось їй активно пояснює. Вирішую не втручатися. Займаю місце глядача та спостерігаю, періодично вмикаючи камеру на смартфоні, аби відправити Олегу декілька фото та відео.

- Тобі сподобалося? – запитую, коли дівчинка вибігає з-за огорожі першою.

- Дуже! Дякую! – кидається мене обіймати. – Можна ще прийти?

- Про це потрібно говорити з батьками.

   Йдемо слідом за Камілою до стайні, де вона знімає усі причандали з коня, відповідаючи на безперервний потік запитань від Ніки. Допомагаю занести речі. Далі Каміла веде малу переодягатися. Вони зникають за дверима, а я розумію, що не хочу прощатися з Камі, ми майже не спілкувалися протягом усього часу, що провели тут.

- Як на рахунок прогулянки в парку? – запитую, коли виходять з перевдягальні.

   Ніка погоджується відразу, а Камілу довелося вмовляти, та все ж отримую її згоду.

- Я викличу таксі, - дістаю телефон.

- Не треба, - заперечує дівчина, - нас відвезе водій.

   Через пів години опиняємося в парку, намотуючи круги під невимушену розмову, яку розбавляє щебетання дівчинки.

- Можна на гойдалку? – запитує, коли проходимо повз дитячий майданчик.

- Біжи.

   Беру Камілу за руку та заходимо слідом. Ніка біжить та займає вільне місце, починаючи розгойдуватися. На сусідню гойдалку біля неї застрибує хлопчик. Переводжу на нього погляд і тіло, наче пронизує гострим ножем від знайомого відчуття провини, яке гризе мене уже три роки. Я впізнаю його відразу. Тимур, хлопчик якого я покинув через його матір.