Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

Високо, десь аж у сонці, виріс у небі наді мною годинник, і я подумав, як це так, що от надумався відкинути прикру звичку, а м’язи твої, все тіло самі, силоміць, ніби поза свідомістю твоєю, так і стараються знову затягти тебе в отой, вже ж начебто відкинутий непотріб. Я відчував, як напружилася шия, аби таки крутнути голову до того годинника, але тут я вчув свого годинничка в кишені й його цоканням витіснив усю решту. То я круть і притьмом назад, до тієї вітрини годинникової. А за нею за столом годинникар сидить, працює. На тім’ї лисина. А в оці — лупа, руркою металевою, в обличчя йому вкрученою. Я увійшов.

Та кімнатчина була повна годинникового цокоту, мов ото луг вересневий повниться сюрчанням коників, а найгучніш цокотіли над головою майстра великі дзиґарі на стіні. Ось господар підвів на мене погляд, побільшений, затуманений і хисткий за лупним скельцем. Я дістав із кишені свого годинничка й подав йому.

— Ось, розбив годинника.

Він покрутив його в руці.

— Мушу визнати: ви його таки розтрощили. Ногою наступили, певне?

— Так, сер. Зачепив рукою, скинув зі столика на підлогу й поночі наступив. Утім, він досі йде.

Він сколупнув накривку й зазирнув, мружачись.

— Ніби й все з ним гаразд. А втім, так, із першого погляду, нелегко визначити. Займусь ним пополудні.

— Занесу його вам потім, — сказав я. — А от, даруйте, у вашій вітрині час чи хоч на одному годиннику правильний?

Він тримає мого годинника на долоні й видивляється на мене своїм хистким та шастким оком.

— Я тут побився об заклад з одним хлопцем, — кажу йому. — А окуляри свої вдома лишив.

— Ну, та дарма, — мовив майстер. Годинничка мого поклав на стіл, ледь підвівся на стільці й зазирнув у вітрину. Тоді зирк на дзиґарі на стіні. — Наразі двад…

— Ні, не кажіть, котра година, — я йому. — Прошу вас. Скажіть лише, чи є там такий, що показує правильний час.

Знову видивляється на мене. Відкинувся на спинку стільця, зсунув лупу на лоба. Довкола ока лишився червоний обідок, але швидко зійшов, і все обличчя стало якесь геть голе.

— І яку ж це перемогу святкуєте ви сьогодні? — питає мене він. — Перегони веслувальні будуть начебто аж за тиждень, чи не так?

— Та ні, сер. Привід дуже особистий. День народження. То чи йде там хоч один правильно?

— Ні. Їх ще треба відрегулювати, налагодити. Якщо бажаєте купити одного з них…

— Ні-ні, сер. Годинник мені не потрібен. У загальній кімнаті в нас висить на стіні. А як буде потрібен, то цього полагоджу.

І простяг руку, щоб його забрати.

— Раджу вам лишити його зараз.

— Та я потім вам занесу. — Віддав він мені годинника. Я вклав його до кишеньки. Вже й розчути годі мого, посеред усього цього цокання-цвірчання. — Красно вам дякую. Сподіваюсь, я не забагато часу в вас забрав.

— Та все гаразд. Приносьте його, як надумаєтесь. А святкування ліпше б відкласти десь на тиждень, до нашої перемоги на човнярських перегонах.

— Так, сер. Таки ліпше було б.

Я вийшов, і те цокотіння-сюрчання лишилось за дверима. Озирнувся на вітрину. А годинникар дивиться на мене з-за свого стола. Тих годинників у вітрині з добрий десяток, і кожен наполягає на своєму часі, твердить своє з несхитною впертістю, достоту як і мій годинник, дарма що безстрілочний. І всі одне одного спростовують. Отепер я вже чую свого — цокоче собі, хоча ніхто на нього й не дивиться. А хоч би й подивився, то нічого не видивився б.

Тож я й сказав собі: якщо брати, то лиш велике — дзиґарі. Бо й батько запевняє, що годинники — нищителі часу. Мовляв, повідцокуваний трибочками-коліщатками час уже помер, а воскресне він, аж як годинник зупиниться. Стрілки дзиґарів розведені на боки, з невеличким відхиленням від горизонталі, мов крила у чайки, що ловить вітер. Усе ввібрало у себе це коло циферблата, все накопичило, що тільки засмучувало мене в житті, — мов той невидний місяць, нів, який, подейкують чорнюки, набрався стільки води, що й втопився в ній. Годинникар уже знову схилився над своєю роботою, тунельно ввігнавши собі в обличчя лупу. Просто посеред голови проділ: улучає точно в лисину на тім’ї, мов дренажна канава — у грудневе промерзле болітце.

Зирк на той бік вулиці, а там — крамниця залізячна. Праски, як пояснили мені, продаються на вагу.

— Мо’, вам потрібен гусак кравецький? — допитується продавець. — Цей важить десять фунтів.

Ну, такий гусак буде мені завеликий. Тож я придбав два залізка шестифунтові, маленькі, бо, коли їх загорнути, стає схоже на пару черевиків. Разом воно таки важкеньке вийшло, та я знову згадав, як батько говорив про reducto-absurdum людського досвіду, й подумав, що це — чи не єдиний застосунок моїм гарвардсько-інтелектуальним начебто набуткам. Мо’, ще б хоч рочок? А можливо, знадобилися б іще цілі два курси, аби ваговий розрахунок виходив у мене точний.

Але на вільному повітрі вони заважили ще більше. Підійшов трамвай. Я в нього й сів. І не глянув, який же то маршрут. Заповнений пасажирами, а публіка здебільшого сита: порозсідалися, газети читають. І лиш одне вільне місце — біля чорнюка. На ньому капелюх-котелок, начищені черевики, в руці погаслий недопалок сигари. Я завжди гадав, що, коли вже ти південець, то в тебе має бути якесь особливе ставлення до чорнюків. І нібито й північани вважають: так воно й має бути. Ще коли я тільки приїхав сюди, то знай наказував собі: ніякі вони не чорнюки, а ти думай про них як про кольорових. І гаразд, що я мало тут із ними здибувався, а то б купу часу й нервів потратив би, поки збагнув би: до всякої людини, біло- чи чорношкірої, слід підходити з її власною міркою. Підійшов — та й відійшов. А ще я збагнув, що чорнюк — це поняття безособистісне, це така форма поведінки, дзеркально співвіднесена з білошкірим середовищем, де чорношкірий живе. Наприпочатку я гадав: так воно годиться, щоб південцеві було незатишно без купи негрів